Господиня - Стефані Маєр
— Ви зовсім мені не допомагаєте, — пробурмотіла я, схопила руку незнайомки й почала її розтирати. — Було б непогано, якби ви принаймні спробували. Моїм друзям і так боляче. Вони б зраділи, почувши гарну новину. До того ж Кайла досі немає… Евакуювати всіх, коли доведеться ще й вас на собі тягати, буде непросто. Я знаю, що ви хочете допомогти. Тут ваша родина. Адже вони люди, як і ви. Вони добрі. Принаймні більшість із них. Вони вам сподобаються.
Обличчя з ледь помітними зморшками залишалося безтямним. Жінка була вродлива красою, яка не одразу впадала в око, — ідеальний овал лиця, симетричні риси. Років сорок п’ять, а може, й менше. Важко сказати, коли обличчя геть позбавлене життя.
— Ви їм потрібні,— благала я. — Ви здатні їм допомогти. Ви знаєте набагато більше, ніж я. Док так старається! Він геть знесилився. І заслуговує на допомогу. Док хороший. Ви були цілителькою, а значить, у вас є бодай крапля співчуття. Гадаю, Док вам сподобається… Може, вас звуть Сара? Емілі? Крісті?
Я погладила її м’яку щоку — ніякої реакції, отож я знову взяла її безвільну руку. Крізь отвори у високій стелі прозирало блакитне небо. Мої думки поблукали геть.
— Цікаво, що надумають люди, якщо Кайл так і не повернеться? Скільки часу вони переховуватимуться? Чи доведеться шукати нову домівку деінде? Їх так багато… Це буде нелегко. Шкода, що я не зможу їм допомогти, та навіть якби я залишилася, яка з мене користь?.. А може, людям нікуди не доведеться тікати? Може, в Кайла все вийде? — я гірко засміялася, подумавши про його шанси. Кайл ніколи не відзначався обережністю. Мабуть, я ще поживу, поки все не владнається. Якщо на Кайла полюватимуть шукачі, мої безгрішні очі нікому не завадять. Це може затягнутися надовго — ця думка гріла більше, ніж тепле сонечко. Я була вдячна Кайлові за поспіх та імпульсивність. Скільки часу спливе, перш ніж ми зможемо з певністю сказати, що ми в безпеці?
— Цікаво, а тут буває холодно? Я уже й забула, як це — мерзнути. А якщо впаде дощ? Напевно, тут бувають дощі. А тут стільки дірок у стелі… Та нас затопить! І де тоді спати? — зітхнула я. — Може, я й дізнаюся. Однак не варто на це покладатися… Хіба вам зовсім не цікаво? Якби ви прокинулися, то отримали б відповіді. Особисто мені цікаво. Треба запитати в Іяна. Важко уявити, що тут бодай щось змінюється… Тут і так славно.
Раптом пальці незнайомки заворушилися.
Мене це заскочило зненацька, адже думки мої витали далеко від непритомної жінки — я знов почала поринати у меланхолію, яка останнім часом не відпускала мене.
Я уважно подивилася на жінку — її рука в моїй долоні досі була безвільна, обличчя порожнє. Мабуть, мені здалося.
— Я сказала щось таке, що вас зацікавило? Про що ж я говорила? — міркувала я і не зводила очей з її обличчя. — Про дощ? А може, про переміни? Переміни? Попереду у вас багато перемін, еге ж? Однак спершу вам слід отямитися.
Обличчя й далі було порожнє, рука не рухалася.
— Отже, забудьмо про переміни. Ні, я зовсім вас не звинувачую. Я також не хочу перемін. Ви така ж, як я? Волієте, щоб усе лишалось як є, коли й так славно?
Якби я не спостерігала за її обличчям так пильно, то не помітила б легенького здригання її повік.
— Коли й так славно? — повторила я з надією в голосі.
Її губи скривилися.
— Славно?
Рука незнайомки затремтіла.
— Це ваше ім’я — Слава? Слава? Яке гарне ім’я!
Долоня її стислась у кулак, а губи розтулилися.
— Повертайтеся, Славо! Я знаю, що ви зможете. Слухайте, Славо. Розплющте очі, Славо.
Її повіки затріпотіли.
— Доку! — гукнула я через плече. — Доку, прокиньтеся!
— Га?
— Гадаю, вона приходить до тями! — я вже знову повернулася до жінки. — Гаразд, Славо. Ви зможете. Я знаю, що це нелегко. Славо, Славо, Славо. Розплющте очі.
Її обличчя скривилося — невже від болю?
— Доку, принесіть «Знеболювальне». Швидше.
Жінка стиснула мою руку, і її повіки розчахнулися. Спочатку погляд блукав залитою сонцем печерою і не міг сфокусуватися в одній точці. Яким дивним і незвичним повинно було видатися їй це місце!
— Все добре, Славо. Все буде гаразд. Ви чуєте мене, Славо?
Її погляд метнувся до мене, зіниці звузилися. Вона витріщилася на мене, пожираючи очима кожну рису мого обличчя. Тоді сахнулася від мене, засмикалася на ліжку, так ніби шукаючи вихід. З її вуст зірвався низький, хриплий, переляканий крик.
— Ні, ні, ні,— зойкала вона. — Не треба більше!
— Доку!
Док стояв потойбіч ліжка, як на операції.
— Все гаразд, мадам, — запевнив він її.— Вас більше ніхто не скривдить.
Жінка зажмурилась і втиснулась у тоненький матрац.
— Гадаю, її звуть Слава.
Док поглянув на мене й скривився.
— Вандо, твої очі,— видихнув він.
Я кліпнула й зрозуміла, що сонце падає мені на обличчя.
— Ой!
Я відпустила руку незнайомки.
