Сплячі красуні - Стівен Кінг

— Досить уже вбивств.

«Крім того, — подумав Клінт, — можливо, містер Подвійна Запорука має рацію».

Євка з Мікейлою пройшли повз білого тигра до розколини в Дереві, де сидів, чекаючи на них, лис. Євка ступила всередину, не затримуючись, і зникла з очей. Мікейла завагалася, але потім увійшла теж. Чоловіки, які залишилися — ті, що атакували в’язницю, і ті, що її обороняли, — почали чекати. Спершу вони ходили, але час минав, і нічого не відбувалося, і більшість із них повсідалися у високій траві.

Але не Ейнджел. Вона ходила туди й сюди так, неначе ніяк не могла натішитися тим, що перебуває далеко за межами і своєї камери, і деревообробної майстерні, і Вартівні, і Бродвею. Тигр дрімав. Нарешті Ейнджел наблизилася до нього, і Клінт затримав дихання. Вона насправді божевільна.

Тигр підвів голову, коли Ейнджел наважилася погладити йому спину, але потім та велика голова знову впала на лапи і ті дивовижні очі заплющились.

— Він муркотить! — гукнула Ейнджел їм голосом, у якому звучав захват.

Сонце вже піднялося на самісінький небесний дах і немов застигло там.

— Я не думаю, що це відбудеться, — сказав Френк. — І якщо це не відбудеться, я до кінця свого життя шкодуватиму, що не вбив її.

Клінт сказав:

— Я не думаю, що там досі вже щось вирішили.

— Йо? Звідки вам знати?

Відповідь надійшла від Джареда. Він показав на Дерево: — Тому що воно досі тут. Якщо воно зникне або перетвориться на звичайний дуб чи на вербу, тоді ви можете здаватись.

Вони чекали.

Розділ 17

1

У супермаркеті «Шопвел», де традиційно відбувалися Збори, Євка промовляла до великого зібрання тих, які називали тепер Наше Місце домом. Промова не забрала в неї багато часу, загалом вона звелася до одного: вибір належить їм.

— Якщо ви залишитесь тут, усі жінки — від Дулінгу до Марракешу — опиняться в цьому світі, в тих місцях, де вони поснули. Вільні все почати знову. Вільні виховувати своїх дітей так, як самі бажають. Вільні жити в мирі. Це гарна справа, тобто такою вона здається мені. Але ви можете й піти звідси. Якщо ви це зробите, всі жінки прокинуться там, де вони поснули, в чоловічому світі. Але піти ви мусите всі.

— Хто ви така? — міцно обіймаючи Мікейлу, запитала Дженіс Котс Євку через плече своєї дочки. — Хто дав вам таку владу?

Євка усміхнулась. Зелене сяйво ширяло навкруг неї.

— Я просто стара жінка, яка наразі має молодий вигляд. І я не маю жодної влади. Як той лис, я лише посланниця. Це ви, всі ви, маєте владу.

— Ну, — сказала Бланш Мак-Інтай, — треба це обговорити. Як колегія присяжних. Бо, я гадаю, ми ними й є.

— Так, — сказала Лайла. — Але не тут.

2

Зібрати мешканок нового світу вдалося вже під полудень. Треба було послати кур’єрок в усі кінці міста, щоб покликати тих жінок, які не були в супермаркеті.

Полишивши Головну вулицю, вони мовчазною колоною пішли вгору по дорозі Круглявий Пагорб. Бланш Мак-Інтай нездужала на ноги, тож Мері Пак везла її у гольф-карі. Бланш, тримаючи на руках Енді Джонса, закутаного в блакитну ковдру сироту, розповіла йому дуже коротку казку:

— Жив був один маленький хлопчик, який ходив і там, і сям, і всі пані у тій місцині його любили.

Всюди пробивалися паростки зелені. Було прохолодно, але на порозі вже стояла весна. Вони майже втрапили в ту пору, яка була в старому світі, коли вони його покинули. Ця думка здивувала Бланш. За її відчуттями, проминув набагато довший період часу.

Коли вони полишили дорогу і рушили крізь ліс обсадженою нетлями стежкою, з’явився лис, щоб вести їх решту шляху.

3

Щойно Євчині умови були доведені до відома тих, хто ще потребував роз’яснення, на молочний ящик стала Мікейла Котс і, прибравши на себе функції репортерки (може востаннє, може ні), розповіла їм про все, що відбувалося в тому світі.

— Доктор Норкросс переконав бойовиків, і вони зупинилися, — сказала вона. — Дехто з чоловіків віддав своє життя до того, як запанував здоровий глузд.

— Хто загинув? — крикнула одна жінка. — Прошу, скажіть, що мій Міка не був з ними!

— А як щодо Лоренса Гікса? — спитала інша.

Ширилося ґелґотіння допитливих голосів.

Лайла підняла руки:

— Пані! Пані!

— Я ніяка не пані, — гукнула колишня утримувана на ім’я Фріда Елкінс. — Говоріть за себе, шерифе.

— Я не можу сказати вам, хто загинув, — заговорила знову Мікейла. — Тому що більшу частину битви я просиділа у в’язниці. Я знаю, що загинув Ґарт Флікінджер і…

Вона ледь не назвала Баррі Голдена, та помітила, як уважно дивляться на неї його дружина й живі дочки, і відчула розпач.

— …і це, мабуть, усе, що я знаю. Але я можу сказати вам, що з усіма хлопчиками в Дулінгу: і більшими, і немовлятами, — все гаразд, — бажаючи всім своїм серцем, щоб це було правдою.

Аудиторія вибухнула радісними вигуками й аплодисментами.

Коли Мікейла закінчила, її місце зайняла Дженіс Котс і пояснила, що всі в свою чергу отримають можливість оголосити про свій вибір.

— Щодо мене… — сказала вона. — Я з деяким жалем голосую за повернення. Тут значно краще місце за те, з якого ми прийшли, і, я вважаю, тут безмежні можливості. Без чоловіків ми залагоджуємо справи по справедливості і без зайвого шарварку. Ми розподіляємо ресурси з меншими суперечками. Що стосується насильства, то воно вельми рідко траплялося серед мешканок нашої громади. Все життя мене дратували жінки, але вони не до порівняння з чоловіками.

Про парадокс із особистої біографії про те, що її бідний, вибитий з життя тим раннім інфарктом Арчі був несперечливим, розсудливим чоловіком, вона не похопилася й словом.

Винятки наразі не були доречними. Доречною була загальна справа. Доречною була історія. Якщо колись риси її обличчя були просто сухорлявими, то тепер вони стали випаленими до кісток. Глибоко занурені в очниці очі сяяли нетутешньо. Мікейлу вразило, що її мати, хай би як прямо вона не стояла і ясно промовляла, дуже хвора. «Тобі потрібен лікар, мамо».

– І все-таки, — продовжувала Дженіс. — Я вважаю, що маю моральний обов’язок перед лікарем Норкроссом повернутися. Він ризикував власним життям, й інші ризикували своїми життями заради тих жінок у в’язниці в такий час, коли, боюся, мало хто наважився б. У зв’язку з цим хочу