Зустріч з тайфуном - Юрій Нікітін

— Ось, — сказав-прорадирував Ул, — тут півмільярда. Ми відправимо їх завтра. Перша партія буде на Голубій через сім обертів Чеа.

— Пил, — тихо промовив Костя, — цивілізація, яка стала пилом.

— Ні, не пил, — заперечив Ул. — Ми довели рівень трансформації до можливості одержання кристалічних структур. Це надійніше. Так, надійніше і легше повернути людину до початкового стану.

Космонавти очманіло дивилися один на одного. Ул якось дивно звузив очі і вперше від часу зустрічі трішечки розтулив рота. Він усміхнувся: земляни здивовані, вони нічого не зрозуміли.

“Решту населення трансформувати”, — так було сказано в другому пункті ухвали Ради. За тих умов це був єдиний вихід. Адже вони не могли чекати так довго.

— То, виходить, вони живі! — у Морєва шалено калатало серце. — І оті ваші кулі з Ями?..

— Так, — передав обруч-перекладач думку-відповідь Ула. — За дев’ять років відібраний загін підготував Голубу планету до прийому чеанців. Усіх шести мільярдів. Ми зараз тут, щоб виконати третій пункт ухвали: “Провести повну евакуацію”. Кулі — це новий енергетичний метод долання простору, його розробили наші вчені уже на Голубій планеті.

Стіна почала тьмяніти й згасла. Приміщення, де зберігаються мільйони законсервованих життів, поринуло в темряву. Людей знову прийняв лункий лабіринт коридорів, що стоять на варті біля людей-кристалів, які заснули п’ятдесятитисячорічним сном.

Триногий робот, що чергує біля ліфта, відхилив сталеві двері-люк, і сонце вдарило в вічі сліпучим сяйвом. “Краб” осиротіло стояв на краю Ями, розчепіривши свої трубчасті ноги. Пісок струмочками стікав по жолобках між плитами. В глибині Ями мерехтіли невиразні тіні.

— Але як же ви один упораєтеся з такою величезною роботою? — запитав Костя.

— Нас десять. Товариші працюють в інших сховищах. Ми прийдемо до вас завтра, щоб довідатись про життя на Землі.

Ул підняв обидві руки над головою. “Краб” повільно розвернувся й побрів на схід.

— Мені незрозуміло лише одне, — ніби сам до себе сказав Морєв, — п’ятдесят тисяч років, а Улові не більше п’ятдесяти, по-нашому… Як же, виходить, далеко Голуба і з якою шаленою швидкістю вони переміщаються, якщо ефект часу такий величезний!

— Треба було запитати про корабель, — мовив Костя.

— У них нема корабля.

— Тобто?

— Вони повернулися так, як відправляють ці кристали. В кулях.

“Краб” прискорив ходу. Сонце сідало. Тонколиста трава, кущики якої рідкими сірими плямами тулилися на схилах барханів, стала наїжачуватися і згортатися в клубочки Крижане дихання ночі, яка причаїлася за обрієм, обпікало.

Вони були не далі як за два кілометри від ракети, коли в навушниках почули голос Раєва:

— Морєв, Славін, чому не відповідаєте? Негайно повертайтесь на корабель. Одержано радіограму з “Мрії-5”. Вона прибуває завтра. Ви чуєте мене?

— Чуємо, — сказав Морєв, — не хвилюйся.

— Де ви пропадали?

— Були в гостях у марсіян.

— Дурні жарти. Ймовірність існування марсіян…

— Знаємо, — весело перебив Костя, — дорівнює нулю.

— Саме так.

Перед ним на столі лежала пачка бланків спектрограм, купи довідників, таблиць. Складне нагромадження цифр і символів хімічних елементів на бланках не лякало його. Він як фахівець швидко розшифровував будь-які дані й встановлював аналогії.

Обробка потрібних цифр була йому добре відома, і всі питання, що виникали перед ним, звично розкладались по поличках тренованого дослідами мозку.

Іноді в розгадці якоїсь “непомітної дрібниці” й було вирішення всієї проблеми. Йому вже вдалося раз знайти помилку. А ось вдруге…

Цей другий бланк викликав у нього подив. На ньому чітким дівочим почерком було виведено процентний склад хімічних елементів.

Звичайний метод аналізу. На перший погляд нічого особливого немає… Але що це? Результати кількох елементів у цілих числах: залізо 2 відсотки, нікель 5 відсотків… Він підкреслив цифри жирною лінією. Можливо, ці дивні результати треба було б пояснити неуважністю лаборантки, яка провадила випробування, але…

Цей зразок для аналізу доставлено сюди з далеченного світового простору. Він на мить замислився, а потім рішуче запротестував.

“Ні, такого сплаву не може бути!”. Безперечно, тут наплутала Ліда — лаборантка з чудернацькою зачіскою. Вона студентка художнього інституту, готує себе для мистецтва. У його відсутність їй доручили визначити “за інструкцією” наявність елементів у цьому шматочку метеорита. Вона, мабуть, немало попсувала коштовного матеріалу — навряд чи залишилась достатня кількість, щоб перевірити.

“Треба обов’язково перевірити самому числові дані”, — подумав він і поставив на бланку жирний знак запитання. Потім рвучко відчинив двері кабінету й вийшов у лабораторію.

Тут панувала звичайна метушня, що буває перед закінченням робочого дня. Один дописував звіт, інший, знявши з установки електропіч, обдував її вентилятором, а Ліда, не звертаючи ні на кого уваги, щось шукала в сумочці. Він поморщився, повагався якусь мить, а потім рішуче пішов уперед.

— Лідо, я без вас не берусь відгадувати цей ребус, — простяг він їй бланк, намагаючись не дивитися на її пальці, що поспіхом перебирали речі в сумочці. Вона, ніби обпікшись, висмикнула руку й квапливо схопила протягнутий бланк, прагнучи, мабуть, якомога швидше покінчити справу, що виникла раптово, “з волі начальства”.

— Хоч ви працюєте у нас п’ятий день, але повинні правильно записувати дані приладів, — невдоволено зауважив він.

— Я записувала їх правильно!

— Дозвольте, чудес у природі не буває: в метеоритну речовину може входити 2,15 відсотка заліза, нікелю 5,00 відсотків, але аж ніяк не 2 і не 5, як ви написали на цьому бланку.

Він підвів очі від папірця спектрограми, глянув на біляву дівчину, в якій усе: манера триматися, погляд, брошка, плаття — свідчило про те, що вона недавно з студентської лави. На обличчі протест, який буває в учня, коли до нього даремно прискіпується педагог.

— Крім того, якщо