Зустріч з тайфуном - Юрій Нікітін

— Пояснював. Не хоче навіть слухати.

— Ну, гаразд. Тепер спробую я.

Старий відчинив двері каюти, зупинився на порозі. Усміхнувся:

— Ну, здрастуй, герою! Федю, розв’яжіть хлопчика… Тебе звуть Коля?

Хлопець дивився на старого мовчки, спідлоба.

— Колю, якщо через… — старий поглянув на годинник. — Якщо через годину в мене в руках не буде тієї карти, яку ти взяв, загинуть сотні, а то й тисячі людей.

Отут уже Коля не витримав.

— А якщо буде, то через годину загинуть мільйони, так? Ви зірвете атомну бомбу, так? Нема в мене карти. Я її викинув.

— Дурненький! Це буде мирний вибух! Мирний! — старий витяг з кишені піджака партквиток, розгорнув його перед очима хлопця. — Бачиш?

Пильно, насторожено дивився Коля то на партквиток, то на старого. Сказав сухо:

— Партквиток можна підробити або вкрасти… — примружив повіки. — А японець — хто?

— Японець? Так це видатний учений, геофізик Судзукі… — старий на мить замислився. — Ну, гаразд, ходімо, я тобі все покажу і поясню. Тільки, прошу, не бешкетуй і не тікай. У нас немає часу.

Не можна сказати, що хлопець повірив словам старого. І все ж вони збудили сумніви в душі: а може, справді йдеться не про війну? Може, справді проводяться якісь наукові дослідження? Але які?

Заглиблений у роздуми, Коля отямився, аж коли вони з старим зайшли до командирської рубки дирижабля.

Швидким поглядом хлопець обвів приміщення та людей, що були в ньому. Вся апаратура — радянська, написи — російською мовою. А люди… Троє японців у цивільному, один з них, отой Судзукі, докірливо хитає головою. Троє в радянській військовій формі: полковник, знайомий майор і лейтенант. Дивляться, всміхаючись. А на столі посеред рубки лежить карта — така ж, як і та, що поцупив Коля, тільки майже чиста. Саме над нею ворожить Судзукі, вимальовуючи всілякі значки.

— Сідай, Колю, — сказав старий і поклав перед хлопцем велику папку. — Ти знаєш, що таке тайфун?

Коля кивнув головою.

— Ні, хлопче, не знаєш і навіть не уявляєш! — старий розкрив папку і почав швидко перегортати фотокартки, на яких було зафіксовано картини руїнницької дії урагану. — Коли на узбережжя Японії налітає тайфун — кораблі викидає на берег, в повітря піднімаються дерева й будинки, гинуть тисячі людей. У червні 1962 року під час циклону в Індії загинуло двадцять дві тисячі чоловік; в шістдесят третьому році циклон зруйнував на Кубі понад тридцять тисяч будинків, було півтори тисячі жертв. У вересні 1928 року ураган буквально зітер з лиця землі столицю Гваделупи Пуент-а-Пітр… Не буду продовжувати перелік — у нас немає часу. Скажу тільки, що досі не було жодного порятунку від тайфуну. Але містер Судзукі… — японець, почувши своє ім’я, дещо насмішкувато вклонився. — Ну, і частково я, розробили теорію про критичні точки атмосферних процесів.

Старий кивнув Колі, разом з ним підійшов до карти, показав на один з значків:

— Дивись: ось тут зароджується неймовірно потужний тайфун. На початку це тільки легесенький вітрець, але з кожною хвилиною він буде посилюватися, доки не перетвориться на руїнницький ураган… Так ось: досить у певному місці і в певну годину зірвати потужну ядерну бомбу — і тайфун загине в зародку. Японія ядерних бомб не має, тому…

Академік провів рукою над розкладеними знімками, сказав неголосно:

— Ось що чекає Японію завтра на світанку, якщо ми не зірвемо бомбу в критичній точці сьогодні, о сьомій п’ятнадцять… — старий зняв з руки годинник, поклав перед Колего. — Знай, це буде перша спроба людини керувати погодою.

На годиннику — 5.32. Болісно наморщивши лоба, підліток стежить очима за пульсуючим рухом секундної стрілки і розпачливо зважує, що він має робити. Він хоче вірити, що все, сказане старим, — правда, але з думки не сходить і англійська книжка з атомним вибухом на обкладинці, і підслухані уривки розмови про “провокацію”. А що, коли його просто обдурюють, щоб виманити карту?

— Ну, скажи, — терпляче доводить старий. — Коли б йшлося про воєнну провокацію, то чи не все одно, де зірвати бомбу?

— Атомні вибухи заборонені! — Коля раптом згадав про це і підхопився. — Атомні вибухи заборонені, щоб не отруювати атмосферу! Навіщо ви мене обдурюєте? Навіщо?

Академік і полковник перезирнулися. Полковник моргнув, похитав головою: хороший хлопчисько! Усміхнувся й старий.

— Хлопчику любий, ми це дуже добре знаємо. Наша бомба — з антиречовини. Радіоактивної хмари не буде.

Коля сів, обхопив голову руками. Відчинилися двері, до рубки зайшов лейтенант.

— Товаришу полковник, базу викликано. Біля апарата — Вася Лисичкін.

Почувши це прізвище, Коля стрепенувся, здивовано глянув на академіка, потім на полковника. Той підійшов до нього, простягнув руку:

— Молодець, хлопче! Хоч і завдав ти нам клопоту, але — будь такий завжди! А тепер іди та побалакай з своїм Васею.

Коля підхопився з місця. Помчав до дверей.

І ось він уже стоїть перед радіостанцією в апаратній дирижабля і слухає голос приятеля:

— Колю, Колю, ти мене чуєш? Це я, Васько Лисичкін… Віддай карту, чуєш? Це наш дирижабль, радянський… Я говорю з застави. Ти мене чуєш, Колю?

Лейтенант кивнув з усмішкою: відповідай, мовляв!

— Чую, Васько, чую! Віддам. Тепер віддам.

— А де ти, Колю?

— Я… я… — хлопець безпорадно озирнувся. Лейтенант намалював у повітрі квадрат. — Я — в квадраті…

— …сімнадцять-двадцять, — неголосно підказує лейтенант. — Над Тихим океаном.

— Та невже?! Ой, як чудесно! Ну, Колю, бувай! Бажаю успіху!

— Дякую!

Ось і розвіялися примари, які півдоби тримали Колю Рибакова в стані граничного напруження і замалим не коштували йому життя. Хлопцеві тепер соромно за себе, страшенно соромно; сміливо пройшовши хай навіть уявні, та все ж грізні випробування, він зараз мало не плаче. І Федя — отой аж ніяк не страшний,