Зустріч з тайфуном - Юрій Нікітін

— Так, зрозумів…

— Тягнемо жереб. Коротка — йде. Тобі…

Обличчя Командора посіріло, осунулось. Невимовна туга застигла в його очах. “А може, все дійсно — тільки помилка”, — хотів сказати Амей, і Командор ніби прочитав його думку.

— Може, це й помилка, — стиха мовив він, — та ми не можемо ризикувати. Треба йти… стривай… Вип’ємо на прощання, друже. Одягайся, я приготую.

Він висунув шухляду. Дістав пляшку, келихи. Коли Амей повернувся, Дан уже тримав їх у руках.

— Одержуй, твоя.

— Як колись камікадзе, — посміхнувся Амей. Та усмішка вийшла крива.

Вони випили і розбили келихи об підлогу.

— На щастя, — знову спробував пожартувати Амей. Зробив крок до Командора, але махнув рукою і вибіг.

Люки клацнули одночасно з двох боків корабля — запасний і головний. Повернувся Археолог і врятовані. Командор пішов їм назустріч.

Амей повернувся. “Поки що це дійсно я, — шепнув він, випереджаючи Командора. — Ходімо до рубки”.

— Зрозумій мене правильно, Дане, — почав він, переступаючи поріг штурманської. — На жаль, те, що я тобі скажу, спало мені на думку тільки дорогою. Тому я в такому скрутному становищі. Але я не боягуз, не думай. Вважай, що я ще й не виходив. По-перше, мені здається, що ми надто однобоко підходимо до всього, що трапилось. Штучно підтасовуємо факти, але основне — у нас є інші виходи. Десь на зовнішніх станціях біля Землі дамо сигнал, наш корабель блокують і перевіримо все ретельно. Тих, кого ми підозрюємо, зможемо знешкодити під час подорожі, але ми повинні повернутись, повинні доставити на Землю те, що зібрали, в тому числі й наші сумніви щодо цієї планети. Попередити їх.

— Ти таки маєш рацію, Амею, — роздумливо сказав Командор. — На весь час дороги ми господарі становища. Ніхто, крім нас двох, не зможе повести корабель та й не знатиме, куди його вести. В найгіршому разі ми завжди зможемо розвернутись і податися знову світ за очі. Тільки блокіровку не знімати. А ще краще, покладемо їх усіх в анабіоз…

— Я ще не все сказав, — перебив його Амей, — у мене була ще одна поважна причина не виконувати твого наказу, Дане. Припустимо, ти правий щодо своїх висновків. Так не було б це ще одним збігом на їхню користь, якщо вони існують? І дуже дивним збігом. Як ти гадаєш?

Командор зблід.

— Оце так. У, дурепа, — він із злістю вдарив кулаком собі по лобі. — Це ж відкрити карти завчасно! Вони б зрозуміли, що ми їх викрили. Молодчина!

Командор щиро засміявся.

— Ох, Амею, як я кляв себе за цю дурницю. Якби ти дійсно виконав наказ, я не простив би собі цього ніколи. Подумати тільки, я ледь не став убивцею свого кращого друга. І даремно. Молодчина!

Вже другий тиждень зореліт долає космічну безодню. Екіпаж в анабіозі. Все обійшлося напрочуд спокійно. Відверто кажучи, Командор і Амей не розраховували на це, — сумніви ж були занадто сильні. Амей не спускав з ока підозрілих. Дан закодував маршрут так, що у випадку найгіршого, його ніхто не міг би розплутати. Та все це виявилось зайвим.

“Анабіоз так анабіоз, — тільки й промовив, позіхаючи, Мікробіолог і перший попрямував до ванни. — На добраніч!”

Амей і Командор перезирнулись.

— Здається, помилка, — шепнув Дан, — наші побоювання марні. Але перевіримо…

А потім пішов до ванни і Амей, щоб пробути там доти, поки доведеться лягати на прямий курс до Сонця. Тоді настане черга Командора, аж до орбіти Плутона. Решту шляху вони поведуть зореліт разом. А поки що Командор залишився один. День у день він переглядав записи, знімки, зразки, підводив підсумки. Непомітно наблизився і кінець зміни.

Але, раніше ніж попрямувати до Сонця, раніше ніж розбудити Амея, Командор послав потужний сигнал, віддавши йому майже всю енергію.

“ВСІМ, ВСІМ, ВСІМ.

ПЛАНЕТА БЦ-1387 ОМЕГА, ЯКУ МИ ДОСЛІДЖУВАЛИ ЗГІДНО З ПРОГРАМОЮ, ВИЯВИЛАСЯ ЗАСЕЛЕНА Й АГРЕСИВНО НАСТРОЄНА ЩОДО НАШОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. У НАЙБЛИЖЧІ ЧАСИ НЕ ПОСИЛАТИ НІЯКИХ ЕКСПЕДИЦІЙ У ТОЙ БІК. МИ НЕ ПОВЕРНЕМОСЬ, ДОКЛАДНИЙ ЗВІТ У ПОШТОВІЙ РАКЕТІ, ЯКУ Я ВИСИЛАЮ СЛІДОМ. І ЩЕ ОДНЕ: ПРИТЬМОМ ВИМАГАЮ ЗАНЕСТИ ДО ОСОБЛИВОГО СТАТУТУ КОСМОНАВТА ОБОВ’ЯЗКОВИЙ ДОДАТОК — НІХТО НЕ ПОВИНЕН ПОВЕРТАТИСЯ З КОСМОСУ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВІН УЖЕ НЕ ПОВИНЕН ПОВЕРНУТИСЯ.

ПРОЩАЙТЕ, ДАН”

Командор довго вдивлявся в екран радара, проводжаючи поштову ракету. Вона мчала у напрямку до Сонця, до Землі, сповненої запахів трав і росяних світанків, які він так любив і які йому вже ніколи не доведеться побачити.

“Ех, Амею, Амею, — думав він, — я не помилився в тобі. Ти до кінця був моїм другом, до кінця був Людиною. Я гадаю, що ти зрозумів мене і вибачиш за те, що я отруїв тебе тою останньою чаркою. Якби випало йти мені, я випив би отруту сам. Вона вбила б рівно через десять хвилин після того, як настав би час зробити це самому. А ти б знищив корабель, як тільки побачив би мене на екрані радара. Бо мертві не повинні повертатись. Особливо двічі мертві”.

Командор підвівся. Вимкнув радар і повільно підніс руку до червоної цяточки під склом.

В останню мить Командору здалося, що він чує якийсь шум, чиїсь кроки. Але це, мабуть, тільки здалося. Хіба може людина самотужки вийти з герметично замкненої ванни?

Якби поблизу були розумні істоти, їм би здалося, що спалахнула нова зірка.

— Лежи, лежи, синку, тобі ще не можна рухатись. Отак. А тепер порозмовляємо. Скажи, синку, поясни мені: навіщо ви це зробили?

— Навіщо? А хто його зна… Хотілося до природи, кортіло дихнути тією… дикою атмосферою…

— Невже ви