Чорні зорі - Володимир Іванович Савченко

Степан Георгійович вибіг з павільйону й подивився на північ. Він був далекозорий і предмети на відстані бачив добре, але зараз нічого не помітив у зарожевілім небі, крім найяскравіших зірок. Дрібні вже згасли.

“Що ж це таке? Адже тіла рухалися, безперечно, в атмосфері…” Він розгубився. Не роздумуючи й хвилини, Дрозд кинувся в обсерваторію, до телефону.

Комутатор довго мовчав. “Позасинали там, чи що?!”

— Алло! Алло!

Нарешті, в трубці клацнуло, і сонний жіночий голос відповів:

— Комутатор слухає.

— З’єднайте мене з телеграфом… Телеграф? Це з обсерваторії. Прийміть блискавку: “Пулково, обсерваторія… Спостерігав о шостій сорок п’ять і шостій сорок вісім два тіла снарядоподібної форми, кома…” Записали? “Траєкторія по меридіану з півдня на північ, крапка. Науковий співробітник Полтавської гравіметричної обсерваторії Дрозд…” Таку ж телеграму надішліть в обсерваторію Харківського державного університету…

Степан Георгійович подивився на стрілки годинника: рівно сьома година ранку. Час для вимірювання широти безповоротно втрачено. Вперше за багато років він не провів спостереження, хоч для цього були всі сприятливі умови…

За кілька хвилин перед тим, а саме — о шостій сорок три, радіолокатори служби спостереження за повітрям Чорноморського узбережжя засікли переліт з боку Туреччини на територію СРСР двох балістичних ракет. Треба сказати, що незадовго до цієї ночі над Чорномор’ям стався один з тих випадків міжнародного хуліганства, після якого зацікавлені держави обмінюються нотами, а на місце події з центра виїжджають комісії для розслідування. Над Україною на граничній висоті пролетів невідомий літак і повернув назад. Його виявили з запізненням і не змогли приземлити. Після цього неприємного випадку служба спостереження працювала особливо чітко й пильно.

Радари не дають зображень. Тому природно, що сплески ліній, накреслюваних електронними пучками на екранах локаторів, розшифрували саме так. Ракети йшли на великій висоті — близько ста кілометрів — і з такою неймовірною швидкістю, що її не вдалося навіть визначити. Через три хвилини після першої було зафіксовано другу ракету…

Цікаво, що Кримська обсерваторія, розташована приблизно на одній довготі з Полтавою і озброєна значно потужнішими телескопами, польоту цих тіл не зафіксувала. Отже, у вдалих спостереженнях Степана Георгійовича Дрозда величезну роль відіграв випадок: полтавському астрономові просто пощастило. Та коли згадати, що на земній кулі дуже багато обсерваторій і що спостереження за небом провадяться безперервно, стане зрозумілим, що випадковість у даному разі була проявом закономірності: хтось повинен був помітити ці тіла, і першим помітив їх Дрозд.

Повідомлення Степана Георгійовича та радіограми чорноморських постів пішли різними шляхами, але спричинилися до подібних дій. Шифроване радіо постів полетіло в Головний штаб Протиповітряної оборони; за ним надійшли повідомлення інших, внутрішніх постів спостереження. Вони неначе рідким пунктиром позначали політ ракет з півдня на північ. Протягом кількох хвилин усі авіаз’єднання на аеродромах Європейської частини СРСР радіонаказами з штабу було приведено в бойову готовність “номер один” — пілот у літаку.

“Де впадуть?” чекали у Головному штабі. Проте ракети не впали ніде. Не знижуючи висоти, вони пролетіли над Калініном, Ладозьким озером, Карелією; їх траєкторія помітно викривлювалась на захід. Над Печенгою вони залишили територію СРСР і помчали до норвезьких островів Шпіцберген. Політ ракет тривав трохи більше як шість хвилин, — такий результат було одержано після зіставлення радіограм з півдня й півночі.

У Головному штабі відчули деяку полегкість і віддали наказ замінити готовність “номер один” готовністю “номер два” — льотчик на аеродромі.

Телеграму Дрозда було передано в Харків, у Пулково, в астрономічний центр Академії наук, а далі — в усі обсерваторії Радянського Союзу й світу. У незвичайний час, коли у східній півкулі починався день, астрономи Європи, Азії, Африки, Австралії почали нишпорити в небі рефракторами, рефлекторами, радіотелескопами.

Невідомі тіла не зникли. Через годину після спостережень Степана Георгійовича їх помітили телескопи Кейптаунської обсерваторії, ще через двадцять хвилин їх засікли над Магдебургом…

В Європі настав ранок.

Багато газет Парижа, Лондона, Рима затримали свої ранкові випуски, щоб опублікувати одержані в останню годину повідомлення про невідомі супутники, які з’явилися над Землею цієї ночі. Власне, новина не так уже й приголомшувала: не вперше над планетою кружляли в усіх напрямках супутники, які було видно в бінокль і простим оком. Незвичайним було, мабуть, тільки те, що ці нові таємничі супутники, рухаючись у стратосфері, поки що анітрохи не розжарилися від тертя об повітря і що про їх запуск не повідомляла жодна держава світу.

Та це могло здатися важливим лише для вчених. Газетярі ж західних країн, люди, яким нерідко бракує знань, але які вміють буйно фантазувати, створили сенсацію:

“Космічні кораблі кружляють над землею!”

“Марсіяни шукають місця для посадки!”

“Супутники-снаряди! Невже в них марсіянські Мішель Ардан, капітан Ніколь і Барбікен?”

“Снаряди з глибин всесвіту!”

“Просимо до нас, жукоокі!”

“їх уже можна розгледіти в бінокль! Купуйте шістнадцятикратні біноклі Цейса!”

Того дня більшість людей тільки те й робила, що вдивлялася в небо. Оптичні магазини розпродали всі свої товари, навіть окуляри із збільшувальними скельцями Ентузіасти розбирали об’єктиви фотоапаратів і майстрували з них підзорні труби. Ніхто нічого до пуття не знав, крім газетярів, звичайно. Останні, вигадуючи казна-що, штурмували обсерваторії і безперервними інтерв’ю набридали астрономам і астрофізикам, які звикли до спокійного розміреного життя.

“Немає сумніву, що це — космічні кораблі, — друкували