Чорні зорі - Володимир Іванович Савченко
А справа чекає величезна. Тому й боязко трохи. Ми всі готуємося. Обмірковуємо ідеї досліджень, черговість аналізів. Перекладаємо й доповідаємо в лабораторії все, що є в міжнародній літературі про досліди з мезонами. Я сам переклав з допомогою словника дві статті з французької та німецької, хоч мов цих ніколи не вивчав. Ось що таке ентузіазм!
Цікаво: в американських наукових журналах нема майже жодних повідомлень про роботу над мезонами, в усякому разі — за останній рік. Одне з двох: або американці не провадять зараз серйозних досліджень у цій галузі, або ж, як це вже було, коли працювали над атомною бомбою, вони тримають у таємниці абсолютно все. що стосується цього питання. Так у сорокові роки було засекречено все, що стосувалося поділу урану”.
ПЕРШІ НЕВДАЧІ“1 липня. Сьогодні прочитав чудову космогонічну гіпотезу Тураєва і ходжу під її враженням. Це не гіпотеза, а просто поема про вмираючі чорні зорі.
Ми бачимо в небі небесні тіла, які шлють нам промені, гарні й запаморочливо далекі світи. Але ми ще більше не бачимо. Безперервний мільйоннорічний ядерний вибух — ось що таке зірка. І цей вибух ЇЇ виснажує Зірки стискуються, атоми всередині їх спресовуються, ядра з’єднуються одне з одним і виділяють ще більшу енергію. Так виникає сліпучо-білий, надзвичайної густини “карлик”.
Ну, а що ж далі? Далі за “карлики” ніхто не заглядав…
“Зірка виділяє величезну енергію, — мовиться в гіпотезі, — однак відомо, що, чим більше енергії виділяє система, тим стійкішою і міцнішою вона стає. У просторах Всесвіту є немало померлих зірок — величезних холодних сонць із ядерної речовини. Можливо, вони далі від найближчих видимих нам зір, а можливо, ближче — адже ми їх не бачимо. Може, оті радіосигнали з космосу, що їх ловлять астрономи, і є останніми променями згаслих чорних зірок?”
А ми збираємось одержати в нашій лабораторії шматочок померлої зірки… Та справа навіть не в зорях. Це буде ідеальний новий матеріал. Атомні реактори з нейтриду, замість бетонних велетнів, будуть завбільшки із звичайний бензиновий мотор. Ракети з нейтриду зможуть сідати прямо на поверхню Сонця, бо що для них шість тисяч градусів! Так, “прохолода”…
Нейтридовим різцем можна різати, як масло, будь-який найтвердіший метал. Броня з нейтриду зможе витримувати навіть атомний вибух… Нейтридні танки проникатимуть на сотні й тисячі кілометрів у глибінь Землі, тому що високі температури й тиск їм не страшні… Ух!
Більшість фантастично сміливих, хоча й надзвичайно потрібних людству проектів завжди наштовхувалася на проблему ідеального матеріалу. Інженери з жалем відкладали здійснення проектів на невизначене майбутнє, фантасти нашвидкуруч вигадували який-небудь “пірольдит”, наділяли його потрібними властивостями, будували з нього ракету або підземний танк і разом із своїми героями вирушали в далеку й цікаву мандрівку.
А ми не будемо мандрувати, ми робитимемо цей матеріал! І нехай той, хто спробує твердити, що це нудно й нецікаво, краще не потрапляє мені на очі…
15 липня. Іван Гаврилович сьогодні вранці з’явився в лабораторії просто з аеродрому. Москва затвердила тему. Ура! Починаємо!
25 липня. “А де вони, ці наукові проблеми? — хоробро сказав Яшко Якій, довідавшись, що нашу тему затвердили. — Подайте-но їх сюди — ми їх розв’язуватимемо!”
Проблем багато, та, на жаль, майже всі вони аж ніяк не наукові, — здебільшого такі, про які в інститутських підручниках не сказано й півслова. Коротко всі ці проблеми можна охарактеризувати двома словами: Експериментальні Майстерні (з поваги я навіть написав їх з великих літер).
Справа в тому, що для нових дослідів нам, звичайно, потрібні нові унікальні прилади та пристрої, що їх не дістанеш на складі й не купиш у крамниці. їх треба придумати, сконструювати і виготовити самим. При потребі можна придумати прилад — це не проблема; можна спроектувати його — це теж не важко: досить зробити креслення. Але потім треба, щоб прилад виготовили і якнайшвидше, — оце і є проблема!
Коротше кажучи, цілими днями доводиться бігати то в скляну майстерню, то в слюсарну, то в механічну, в столярну, в бюро приладів — скрізь домовлятися, прохати, доводити, сперечатися… Спочатку все йде гладенько: ввічливі й привітні майстри приймають замовлення, кивають головою, обіцяють виготовити своєчасно; деякі тут же при мені доручають роботу робітникам (“Ось із них вимагатимете, товаришу”). А коли в призначений час приходиш за готовими деталями, то з жахом виявляєш, що принесені тобою матеріали і заготовки спокійненько лежать де-небудь в кутку на верстаті або під столом, прикриті зверху твоїми ж кресленнями, В кращому разі буває, що тільки почали роботу. І знову ввічливі й привітні майстри співчутливо пояснюють, що на складі не було потрібних інструментів, що хтось із робітників хворів, що в кресленні були неясні місця, що виконувалося термінове замовлення, — безліч серйозних і переконливих доказів.
— А ти з них більше вимагай! — порадив мені Сердюк, коли я одного разу поділився з ним своїми невдачами. — У них, поки за петельки не візьмеш, чекатимеш сім літ…
Але “брати за петельки” я не вмію. Навіть лаятися як слід не вмію. Тому й доводиться чекати.
Колись, вивчаючи історію техніки, я дивувався: чому Фарадей цілих двадцять років відкривав своє явище електромагнітної індукції? Такі нескладні досліди… Тепер я розумію його: дев’ятнадцять років із двадцяти він пробігав по експериментальних майстернях і все клопотався, де б йому виготовили котушку і пару магнітів…
8 серпня. Дивна людина Іван Гаврилович! Всі професори, яких мені доводилося бачити, та й не тільки професори, а навіть кандидати наук чи просто інженери, що стали керівниками великих лабораторій, поводилися інакше. Вони сиділи за письмовими
