Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

Читаємо онлайн Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко
Тристану забаглося макрокосмосу, їм сняться наддалекі зоряні світи.

— Що нам далекі світи, коли рідний дім підносить скільки сюрпризів!.. Не хотів би я опинитись на місці Симоненка. Сірчанокислий газовий океан, непроглядна темінь ночі, монолітні лещата скель… Словом, постійна загроза згину, — геолог хвилину помовчав, а потім додав: — Я знаю геологічну структуру другої планети. А що коли станеться венеротрус, і захитаються шпилі високих гороутворень? Платформу розчавить як яєчну шкарлупину.

— За прогнозами венеріанських сейсмологів сильних коливань поверхні у тому районі не передбачається.

— А грозові бурі, — не заспокоювався Гах. — Там же блискавиці крешуть щосекунди. Може статися пряме попадання…

— Досі такого не траплялося…

— Це коли платформа рухалася і можна легко маневрувати, уникаючи скупчень грозових хмар. А тепер, коли вона стоїть на вимушеному припоні? Це ж чудова мішень!

— Обстановку там оцінювали не згірші від нас фахівці…

— І що вони запропонували?

— Залучити до врятування потерпілих екіпаж нашої «Правди».

— Атож… Не знайшли кращого способу. Не подобається мені все це. На Венері уже саме небо — передпокій пекла. Гаспидська планета…

— Ти маєш на увазі гіпотетичних сірчаних монстрів, які нібито мешкають у горах Венери? — запитав астрофізик.

— І ти віриш побрехенькам Поповича? — саркастично всміхнувся геолог. — Це ж чистісінька маячня…

— Чому ж? Астробіолог цілком серйозно допускає можливість існування життя на Венері. Він висловлює думку, що воно гніздиться у середній частині атмосфери, на шпилях височенних венеріанських гір.

— І що ж це за життя? — скептично поцікавився геолог.

— Таке, що відповідає середовищу, яке його породило і оточує, — незворушно відповів Міняйленко.

— Себто, сірчанокисле, — глузливо уточнив Гах, маючи на увазі натуральне середовище Венери, настояне на концентрованій сірчаній кислоті. — Химери усе це, — додав він, — плід уяви таких життєлюбів, як Попович. Я допускаю тільки одну форму життя — схожу на земну…

— А Сатурн? Ми ж недавно виявили там кремнійорганічних істот, що населяють його феноменальне кільце. А супутники Юпітера?

— Це теж плід нашої розбурханої уяви, — муром стояв на своєму Гах.

— Іноді уява буває сильнішою за реальність, — заперечив йому Міняйленко.

— Дивлячись, як уявляти. Іноді справді уява породжує подію, але це вже з царини психолога Тристана. Що ж стосується Сатурна, то перебування на ньому подарувало нам не одне сиве пасмо на голові, а декого взагалі позбавило волосяного покрову, — по цих словах геолог красномовно провів долонею по своїй голій, як бубон, голові.

Міняйленко збирався вже було відпарирувати Гаху класичною фразою про те, яке волосся залишає яку голову, але стримався і примирливо ласкаво сказав:

— Гашок, настав себе на розум і хутчій забирайся в дорогу.

Йдучи до центрального корпусу солярія, геолог, забувши про супутника, стиха наспівував рефрен улюбленої пісні: «Мені, як устриці, весь світ своїм кайлом розкрити».

Простуючи позаду, астрофізик лише поблажливо на це всміхнувся.


* * *

Повідомлення про нещастя на Венері застало командира космольота «Правда» Куриленка у Більманському заповіднику, де він і астробіолог Попович, власноруч змайструвавши вудки, сиділи на березі тутешнього ставка і ловили водну живність. Не для споживу, а просто для забави — зачеплені на гачок мешканці ставка тут же опинялися у своїй стихії.

Стояла сонячна погожа днина. Плакучі верби, що росли на березі ставка, кидали на водне плесо прохолодну тінь. Високо в небі виспівував жайворонок, а з цілинного степу долинали уривчасті звуки перепела.

— За давніх часів наші пращури у спілкуванні з природою не знали міри і зупинку, — говорив, мружачись від південного сонця, Куриленко, — брали і користали все, що попадало під руку. І це свавілля тривало доти, поки люди не збагнули: на будь-яке завдане природі зло, вона, природа, неодмінно реагує. І ця реакція носила мстивий характер…

— Справді, тривалий час, — підтримав розмову Попович, — людина дивилася на природу, як на щось таке, що безроздільно їй підлягає, зневажаючи просту істину, що природа не може перечити людині, коли людина не перечить природі. Колись говорили, що ми не можемо чекати милостей від природи, що їх треба силою взяти, і тільки пізніше люди зрозуміли, що час проявити милість до самої природи…

— Можна обманути себе, інших, — мовив Куриленко, піднімаючи з води вудку з порожнім гачком, — а ось природу не ошукаєш. Її очі втілені у вселенському розумові, невсипно стежать за кожним з нас. Вони спрямовують нас і захищають, підтримують і нагороджують, а в разі потреби суворо запитують і карають…

З-за густого масиву лісу виплив легкий гелікоптер.

— Певне, до нас, — висловив здогад Попович.

— Дізнаємось…

Коли повітряна машина приземлилась, молодий пілот, привітавшись, коротко мовив:

— За вами. Викликає академік Шафорост. Подробиці — по дорозі.

— … П’ята платформа зазнала аварії, — вже вкотре повторював Куриленко, сидячи в тісному гелікоптері, що доправляв його з Поповичем до пункту далеких перельотів. — Винен пілот. Що ж там сталося? Симоненко — вправний астрольотчик…

— Так, — перебрав слово Попович, — він бував у бувальцях, але від нього можна всього чекати. Пригадую, як ми з ним закінчували школу космоплавання. Склали чотири екзамени, залишився останній, найважчий, з навігації. Отоді Чіля й утнув штуку — умудрився замість себе послати на іспит свого роботизованого двійника. Як потім ми дізналися, допоміг йому в цьому майстер на всі руки механік Нехайчук. Вони зробили все так, що комар носа не підточить. Співпадали і статура, і фізіономія, і жести, і манера розмовляти… Викапаний Чіля та й годі. Але якщо справжній Чіля мав прогалини в своїх знаннях і дуже кепсько підготувався до останнього екзамену, то його двійника важко, а то й просто неможливо було на чомусь заскочити… І номер удався. Ні ми, ні професори не помітили підміни. Симоненка, себто його двійника, зарахували до загону астрольотчиків, причому далеких рейсів. Чіля торжествував. Сидячи в своїй кімнаті і стежачи через свого двійника за ходом екзамену, він задоволено потирав руки. Та сталося непередбачене. Нас, новобранців, не розпускаючи по

Відгуки про книгу Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: