Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

Читаємо онлайн Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

— Разом, як мінімум, зайвий центнер. У сиву давнину капітани казали, що жінка на кораблі приносить нещастя. У своєму останньому польоті я отримав цілком наочне підтвердження, навіть більше — неспростовний доказ їх мудрості. Зайву масу теж треба розганяти. Варто пам’ятати, що випробувачі перевіряють роботу двигунів не просто в критичних, а в надкритичних режимах. Тому й за таких умов зайві сто двадцять кілограмів призвели до збільшення витрати азоту майже у півтора рази. Спочатку відхилення було майже непомітним, та коли баки азоту спорожніли, воно стало очевидним. Щоб не порушувати графік польоту й витримати задану швидкість, мені довелося підвищити витрату азоту, ось і все! Тепер весь азот вичерпано, двигун замовк, на борту — невагомість. Мені нічим гальмувати. «Рама» у межах тяжіння Місяця. Так, що, «зайчиха», марш до капсули.

Говорив він дуже спокійно, з батьківською посмішкою на вустах. Селену вразила ця недоречна посмішка й ніжність. Магнітофон вже давно зупинився, але вона навіть не помітила цього.

— Але ж є резервний двигун! — вигукнула з надією.

— Є невеличкий, — погодився він. — Але я давно хотів випробувати потрійну суміш азоту, водню та кисню. Тому за згодою «Полігону» спустошив резервні баки. Тільки в рятівній капсулі є трішки. Та цієї краплинки не вистачило б навіть для найпростішого маневру «рами». Зрозумій, я вичерпав пальне, приготувався до аварійної посадки і вже хотів залишити «раму», як несподівано з’явилася ти. Так що досить балачок. Марш до капсули!

— А ти?!

— Селено, зрозумій, капсула не човен, де один може веслувати, а інший плисти по воді й триматися за корму. Капсула розрахована на одну людину — пілота «рами». Іди до капсули. А я щось придумаю.

Селена вдивлялася у непроникні очі чоловіка і раптом зрозуміла: він обдурює її. Виходу нема.

— Льоню!!!

— Досить. За годину від «рами» залишиться брухт… Тому треба поспішати. Якщо вчасно не відчалити, капсула не встигне загальмувати, тоді станеться непоправне.

Від безвиході у Селени запаморочилося в голові: він усе знав ще відтоді, як вона виплила з-за пульту. Знав I не сказав їй ані слова, ані разу не дорікнув. Нещирий! Щоправда, спочатку він гарчав і гримав, але хто б стримався за такої ситуації. Він пестував, гладив, цілував своє кохання. Кохання… Надія! На що? Ніякої надії… Розпитати… Може?..

Несподівано Селена розревілася й пробурмотіла крізь схлипування:

— Льоню, Льончику, я нікуди не піду. Ми розіб’ємося. Наші кістки перемішаються і зотліють разом…

— Немає сенсу… Якщо один з нас може врятуватися, — він знизав плечима, — капітан останній залишає корабель, чоловік поступається місцем жінці. Марш до капсули й не кажи дурниць. За мене не хвилюйся, я щось придумаю.

— Я не зможу її запустити!

— Дурниці, запущу я. На пульті є кнопка аварійного запуску.

— Де? Покажи, я натисну її. Капсула відлетить, і ми загинемо разом.

— Що ж натисни, — він показав кнопку, саркастично посміхаючись. Відчуваючи каверзу, вона злегка натиснула її. Потім сильніше. Вдарила кулачком. Сміх чоловіка зупинив її.

— Нічого не вийде. Капсула сполучається з кабіною, тому її заблоковано. Лягай. Хтось повинен летіти, щоб розповісти на «Полігоні», що трапилось. Раптом я нічого не придумаю, не знатимуть, що сталося. Перевірятимуть, роки змарнують.

— Я не можу керувати капсулою, — Селена знову заплакала.

— Капсула рятує навіть пілота, що знепритомнів. На Місяць ти в усякому разі потрапиш. Як і я, — Льоня всміхнувся.

Нарешті вона дізналася про все. Підкорившись, попрямувала до капсули, та несподівано обернулась.

— Я… я хочу, щоб у нас була дитина. Син.

Вона відвела очі: не могла так відверто брехати.

— Кохана моя, нам залишилось бути разом менше як тридцять хвилин!

Так, вона досягла мети. Він ще ніколи не називав її коханою. Вважав, що почуття не потребує гучних слів.

— Кляте життя, — Селена схопилася за голову, — шість років ти на «Полігоні», я у відрядженнях. І ось — тридцять хвилин. Я хочу, щоб ти жив, — і додала спохопившись: — Жив у своєму сині.

Вона витягла з червоного кінчика циліндра, що висів у неї на шиї, дві таблетки:

— Це замість шампанського…

Теплі солодкі хвилі ще перекочувались та вдаряли в голову, але тонік, що вона з’їла, нарешті привів Селену до тями. Переможно глянула на чоловіка, який спав міцно, по-дитячому стуливши губи: обдурила таки. Замість тоніку випив таблетку снотворного. Чого тільки не придумаєш, аби зберегти життя коханому. Гарячі цілунки вкрили його лице, руки, груди… Востаннє. Рвучко відсунулася, якомога швидше одягла його й підштовхнула до люку капсули.

Аварійний носій справді був таким тісним, що вона з великими труднощами заштовхнула в нього сплячого. «Як у домовину», — подумала Селена і тут же подумки лайнула себе. Старанно задраїла люк. Рука повільно потяглася до кнопки скидання. «Раму» трусонуло. Капсула відійшла.

Вдягатися не стала. Для чого? Впіймала свої речі, що безвільно плавали, запихала під крісло. Щоб не заважали. Деякий час носилася по кабіні, насолоджуючись невагомістю й безшумним польотом. Намагалася думати про щось приємне: про Льоню, про місячне сяйво. Про шість років щастя.

Раптом її вразило страшне порівняння: капсула — це труна. А вона летить, немов ангел смерті.

Ні, у ці останні години усе встало з ніг на голову. Замість боротьби за життя — боротьба за смерть. Капсула-домовина не ховає, а рятує. Вона вирішила народити дитину (принаймні сказала це йому). І ніколи не народить. Хотіла порадувати — та засмутила його. Він намагався врятувати її, та буде врятований сам.

Селена плавно опустилася в крісло перед непотрібним пультом керування і послала сліпому екрану заворожуючу посмішку. Право смерті дало їй право вирішувати:

— Живи… Вмри… Живи…

Десь поруч з «рамою» летіла капсула, в якій спав Льоня. Селена солодко потягнулась, звернулася у кріслі клубочком й вже без жодної думки почала чекати удару. Назустріч їм мчав Місяць.


III

Я засинав, коли у двері постукали.

Відгуки про книгу Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: