Сплячі красуні - Стівен Кінг

— Не можу, — сказав Джаред.

— Чому? — спитала Мікейла.

— Страшенно зайнятий, — відповів він, нервово усміхаючись. — Думаю про те, що мав би зробити, але не зробив. І що моїм тату і мамі варто було б потерпіти, щоб не лаятися одне з одним. А ще, як моя подружка — ну, вона мені не зовсім ґьорлфренд — заснула, коли я її тримав.

Він повторив:

— Страшенно зайнятий.

Якщо Джаред Норкросс потребував материнської втіхи, то Мікейла для цього була не тією людиною. Цей світ минулого четверга злетів з котушок, але поки вона була з Ґартом Флікінджером, Мікейла майже могла ставитися до цього, як до забавки, до запійної гулянки. Вона не очікувала, що так сильно журитиметься за ним. Його кумарна життєрадісність була єдино логічною поведінкою у світі, що з’їхав з глузду.

Вона сказала:

— Мені теж страшно. Треба бути божевільною, щоб не боятися.

— Я просто… — він не продовжив.

Він не розумів того, що говорили тут інші про ту жінку, немов вона має силу, і що ця Мікейла, дочка директорки в’язниці і репортерка, нібито отримала від тієї особливої арештантки чарівний поцілунок, який подарував їй нову енергію. Він не міг зрозуміти, що найшло на його батька. Все, що він розумів, це те, що почали гинути люди.

І, як здогадувалася Мікейла, він сумував за своєю матір’ю, але він не просив їй заміни. Лайлі не існувало заміни.

— Ми ж хороші хлопці, правда? — запитав Джаред.

— Я не знаю, — призналася Мікейла. — Але я впевнена, що ми не погані хлопці.

— Уже хоч щось, — промовив Джаред.

— Нумо, пограймо в карти.

Джаред змахнув щось собі з очей.

— Та що за чорт, гаразд. Я у «Війні» чемпіон.

Він підійшов до торгових автоматів посеред кімнати відпочинку.

— Хочеш кóли чи чогось такого?

Він кивнув, але ні в нього, ні в неї не було монет для машини. Вони пішли у кабінет директорки, випорожнили велетенську в’язану торбу Дженіс Котс і, сівши на підлозі, рилися серед сигарет, гільз гігієнічної помади, квитанцій і записок, нашукуючи срібло. Джаред спитав Мікейлу, чому вона усміхається.

— Дивлюся на мамину сумку, — сказала Мікейла. — Вона директорка тюрми, але в неї така монструозна, типу гіпівська, торба.

— О, — усміхнувся й Джаред. — А яка, по твоєму, мусить бути сумка в директорки тюрми?

— Щось таке, щоб замикалося ланцюгами або кайданками. — Збочення!

— Не будь дитиною, Джареде.

Знайшлося більш ніж достатньо монет для двох порцій коли. Перш ніж вони пішли назад у кімнату відпочинку, Мікейла поцілувала кокон, у якому перебувала її мати.

«Війна» зазвичай триває вічно, але Мікейла побила Джареда у першій грі менш ніж за десять хвилин.

— Чорт! Жах якийсь, а не «Війна», — сказав він.

Вони грали знову, і знову, і знову, майже не балакаючи, просто перекидаючи карти в темряві. Мікейла продовжувала вигравати.

5

Террі куняв на туристському стільчику за кілька ярдів поза блокпостом. Йому снилася дружина. Вона відкрила якесь кафе. Там подавали порожні тарілки.

— Але ж, Рито, тут нічого нема, — сказав він, віддаючи тарілку їй назад. Рита зразу ж знов подала її йому.

Це тривало, як здавалося, ледь не роки. Туди-сюди переходила та порожня тарілка. Террі відчував дедалі більшу досаду. Рита, не кажучи ні слова, тільки усміхалась йому так, немов має якийсь секрет. За вікнами кафе пори року мелькотіли, як фотографії у тому старовинному стереоскопі «В’юМастер»: зима, весна, літо, осінь, зима, весна, літо, осінь…

Террі розплющив очі, перед ним стояв Берт Міллер.

Перша думка Террі після пробудження була не про цей сон, а про те, що трапилося раніше цього вечора, біля паркану: Клінт Норкросс зробив йому зауваження щодо випивки, осоромивши його перед іншими двома. Роздратування від сновидіння змішалося з соромом, і Террі повністю усвідомив, що він не та людина, яка годиться для роботи шерифом. Хай цей пост займе Френк Ґірі, якщо він його так прагне. І хай Клінт Норкросс спілкується з Френком Ґірі, якщо йому так хочеться мати справу з тверезим.

Всюди було встановлено туристські ліхтарі. Чоловіки стояли групами, за плечами у них висіли на ременях гвинтівки, вони сміялися й курили, щось їли з пом’ятих пластикових упаковок MRE[361]. Богу тільки відомо, звідки вони поприїжджали. Кілька парубків, стоячи на колінах на асфальті, грали в кості. Джек Албертсон з електродрилем порався біля одного з бульдозерів, щоб причепити перед його вікном залізну плиту.

Виборний Берт Міллер хотів знати, чи є десь вогнегасник. — У тренера Вітстока астма, а звідти, від тих шин, що їх запалили ті засранці, тягне дим.

— Звісно, — сказав Террі і показав на найближчий крузер. — У багажнику.

— Дякую, шерифе.

Виборний пішов діставати вогнегасник. Почулися схвальні вигуки від гравців у кості, коли хтось викотив парне число.

Террі, похитнувшись, підвівся з туристського стільця і теж спрямував себе до крузерів. Йдучи, він розстебнув свій службовий пояс, дозволивши йому впасти в траву. «Нахер усе це лайно, — думав він. — Просто ну його нахер».

У кишені в нього були ключі від Патруля Чотири.

6

Френк спостерігав безмовну відставку чинного шерифа зі свого місця на водійському сидінні пікапа служби контролю тварин.

«Ти таки добився свого, Френку, — промовила поруч нього Ілейн. — Хіба не пишаєшся?»

— Він сам собі все те робив, — сказав Френк. — Я його не зв’язував і не вставляв до рота лійку. Мені його жаль, бо він не мужик для такої роботи, але я йому також заздрю, бо він має можливість все кинути.

«Але не ти», — сказала Ілейн.

— Ні, — погодився Френк. — Я в цій справі до кінця. Заради Нани.

«У тебе манія щодо неї, Френку. Нана-Нана-Нана. Ти не захотів почути нічого з того, що казав Норкросс, бо вона єдине, про що ти можеш думати. Хіба ти не можеш почекати бодай трішки довше?»

— Ні.

Бо тут уже зібралися всі ці чоловіки і вони налаштовані й готові діяти.

«А якщо та жінка водить тебе за носа?»

Жирна нетля сіла на щітку склоочисника. Він клацнув тумблером на панелі, щоб її скинути. Потім завів двигун і поїхав геть, але, на відміну від Террі, з наміром повернутися.

Найперше він зупинився біля будинку на Сміт-лейн, щоб навідати Нану й Ілейн у підвалі. Вони лежали так, як він їх залишив: заховані поза стелажами, накриті брезентом. Тілу Нани він сказав, що любить її. Тілу Ілейн — що йому шкода, бо вони ніколи не можуть порозумітися. Йому було дійсно шкода, але