Сплячі красуні - Стівен Кінг
Від нового, покращеного блокпосту до них бігли люди, Френк Ґірі — попереду. Позаднім біг Террі Кумс, злегка петляючи. Вони знали, що трапилося в місті; вже було сюди з десяток дзвінків на десяток телефонів, також із цієї підвищеної місцини їм легко було побачити пожежу посеред Дулінга. Більшості з них хотілося, як на срачку, помчати туди, але Террі, побоюючись, що це диверсія для того, щоб вивезти ту жінку, наказав їм залишатися на своїх постах.
— Що ти тут робиш, Дейлі? — запитав Рід. — Тебе могли підстрелити.
— У мене послання, — сказав Кент, чухаючи потилицю. Там не кровило, але вже зростала величенька гуля. — Воно для Террі або Френка, або для обох них.
— Що це за херня відбувається? — спитав Дон Пітерз.
У якийсь момент він нацупив на голову футбольний шолом; його близько посаджені оченята в глибокій тіні від лобового щитка скидались на очі якогось дрібного голодного птаха.
— Хто це такий?
Френк відштовхнув Дона вбік і упав перед хлопцем на одне коліно.
— Я Френк, — сказав він. — Що за послання?
Террі також опустився на коліно. Його віддих пахтів алкоголем.
— Нумо, синку. Зроби глихобий втик… глибокий вдих… і збери себе докупи.
Кент микався серед своїх розметаних думок.
— Та жінка, тут, у тюрмі, та, що особлива, у неї є друзі в місті. Їх багато. Двоє з них мене схопили. Вони сказали передати вам, щоб ви припинили те, що ви робите, і забирались геть, інакше поліційна дільниця буде тільки початком.
Губи Френка розтягнулися в усмішці, яка й близько не сягала його очей. Він обернувся до Террі.
— Ну, й що ви думаєте, шерифе? Ми будемо гарними хлопцями і заберемося геть?
Лов аж ніяк не був кандидатом у члени товариства «Менса»[356], але мав диплома з крутійства, завдяки чому «Операція Ґрайнер» майже шість років літала високо, поки його з братом не було збито на землю (Лов винуватив власну великодушну натуру; вони дозволяли тій пизді Мак-Дейвід, якій і десяти не виповнилося, тусуватися з ними, а вона їм відплатила, ставши стукачкою.) Він мав інстинктивне розуміння людської психології в цілому і чоловічої психології зокрема. Коли чоловікам кажеш, що їм не слід чогось робити, саме це вони й робитимуть.
Террі не роздумував.
— Нікуди не їдемо. Атакуємо на світанку. Хай підірвуть к чорту хоч усе місто.
Чоловіки, що зібрались довкола, підтримали це такими хрипкими й такими дикими криками, що Кент зіщулився. Чого йому хотілося більше за все на світі, це доправити додому свою болючу голову, замкнути всі двері і лягти спати.
11
Той адреналін у ній поки що тримався; Ван гатила у двері Фріца Мешаума з такою силою, що вони торохтіли в одвірку. Рука з довгими нігтями, через що здавалося, ніби на ній є зайві фаланги, відтулила брудну фіранку. Визирнуло цятковане щетиною обличчя. А за мить відчинилися двері. Фріц відкрив було рота, але Ван вхопила його й почала теліпати, як тер’єр пацюка, раніше, ніж той встиг промовити бодай слово.
— Що ти продав їм, ти, миршавий дрібний гівноїде? То був якийсь ракетопускач? Так же ж, хіба ні? Скільки тобі заплатили ті мудаки, щоб вирвати діру посеред міста?
Вони вже опинилися в хаті. Ван грубо потягнула Фріца через захаращену вітальню. Він мляво бив її в плече лівою рукою, права рука висіла в саморобній пов’язці, схоже, зробленій із простирадла.
— Припини! — кричав Фріц. — Припини це, жінко, мені вже й так вивихнули руку ті двоє клієнтів!
Ван штовхнула його в засмальцьоване крісло зі стосом старих дрочильних журналів поряд з ним.
— Говори.
— То був не якийсь там ракетопускач, то була вінтажна російська базука. Міг бим продать її за шість-сім тисяч доларів на збройовім базарі, що збирається на парковці у Вілінгу, а ті два селюцькі уйобки її вкрали!
— Ну, звичайно, що б інакше ти міг сказати, еге?
Ван захекалася.
— Правду кажу. — Фріц придивився до неї уважніше, його очі сковзнули з її круглого обличчя на великі груди, на широкі стегна, потім знову вгору. — Ти перша жінка, яку я бачу за останні два дні. Скільки ти вже не спиш?
— З ранку минулого четверга.
— Святий Йосип, це вже має буть рекорд.
– І зблизька ні. — Ван про це гуглила. — Не думай про це. Ті хлопи щойно підірвали шерифську управу.
— Я чув якийсь пекельний бум, — признався Фріц. — Гадаю, та базука гарно робить.
— О, попрацювала вона чудесно, — сказала Ван. — Я не думаю, що ти знаєш, куди вони збиралися далі.
— Нє, без поняття.
Фріц почав шкіритися, виставивши напоказ зуби, які довгенько вже не бачили дантиста, якщо взагалі бачили бодай колись.
— Але я міг би дізнатися.
— Як?
— Кляті дурні дивилися просто на нього, а коли я сказав їм, що то інвентарний шильдик, вони мені повірили!
Його сміх прозвучав, як терпугом по іржавій завісі.
— Про що ти таке говориш?
— GPS-трекер. Я чіпляю їх на всі мої суперкласні товари на випадок, як їх украдуть. От як сталося з цією базукою. Я можу відстежити її на моїм телефоні.
— Який ти віддаси мені, — сказала Ван і простягла руку.
Фріц скинув на неї очі — хитрі, водянисто-блакитні під зморшкуватими повіками.
— Якщо ти забереш мою базуку, ти її віддаси мені назад до того, як сама заснеш?
— Ні, — сказала Ван. — Але я не зламаю тобі руку до пари з тією, що вони тобі вивихнули. Як тобі таке?
Маленький чоловічок хихотнув і проказав:
— Ладненько, але це тіки того, що я маю слабкість до розложистих жінок.
Якби вона почувалася більше сама собою, Ван би його, либонь, на лайно збила за такі слова — це було б неважко, і на користь громаді — але у своєму виснаженні вона заледве їх зауважила.
— Тоді давай.
Фріц підважився з крісла.
— Телефон на кухонному столі.
Вона пішла ззаду, тримаючи гвинтівку націленою на нього.
Він провів її коротким, темним коридором у кухню. Там так смерділо горілим, що Ван хотілось ригнути.
— Що це ти таке тут смажив?
— Кенді, — сказав Фріц, ляснувши по покритому лінолеумом столу.
— Цукерки?
На її ніс, тут не пахло ніякими цукерками, які б вона знала. Сірі обривки, наче шматки спаленої газети, лежали розкидані на підлозі.
— Кенді[357] — це моя дружина, — сказав
