Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

— Що вдієш, одним менше…

На нього осудливо подивились, і він сердито додав:

— На землі шість мільярдів чоловік. Якщо не стане навіть мільйона, ніхто не помітить.

Він дуже поспішав до поліклініки на процедури. Лікарі казали йому, що хвороба його невиліковна, що жити йому лишилося зовсім небагато.

І ніхто тоді не міг знати, що проти його хвороби все ж є засіб — вивільнення недоторканного запасу енергії. Одначе серед шести мільярдів чоловік на Землі вже не було того, єдиного, хто знав, як це зробити.

Людина почала пізнавати навколишній світ, спостерігаючи й сприймаючи його своїми органами чуття. З давніх давен філософи намагалися відкрити загальні закони розвитку і при цьому спиралися на ті ж спостереження й сприйняття. Поступово людина пересвідчилась, що світ надто великий і різноманітний, і тому задля кращого пізнання необхідно розділити його на частки і вивчати кожну з них окремо, все більше деталізуючи і поглиблюючи аналіз, так би мовити “до найменших гвинтиків”. З’являлися все нові й нові мистецтва і науки: астрономія й живопис, хімія й поезія, фізика й математика. Потім хімія ділилася на органічну й неорганічну, фізика — на фізику твердого тіла, рідин і газів, математика — на арифметику, алгебру, геометрію, кожна із цих наук, у свою чергу, розподілялась на різні напрямки. Всі вони досліджували свій предмет, ставлячи за мету досягнути найменших, елементарних частинок світлобудови. Водночас це призводило до, так би мовити, звужування “свого” кута зору, бачення не всього світу, а лише його часток. З’явилися, як жартують медики, “спеціалісти по правій і по лівій ніздрі”.

Та світ лишався єдиним, і сьогодні наука особливо гостро відчуває потребу у вчених — “синтезаторах знань”, адже найважливіші відкриття зроблені саме тоді, коли об’єднувалися знання з різних галузей. Виник навіть термін — “відкриття на стиках наук”. Але де ж узяти цих “синтезаторів”, потреба в яких усе зростає?

І тут на допомогу сучасній науці приходить наукова фантастика. Це вона, крім суто літературних справ, об’єднавши два методи пізнання світу — літературу і науку, висуває разючі по точності передбачення: зоряні міста і кораблі, лазери, роботи тощо. Тому гіпотези фантастів існують сьогодні нарівні з гіпотезами вчених: згадаймо хоча б творчість ученого і фантаста К. Е. Ціолковського, або вченого і письменника І. А. Єфремова.

Великий борець зі смертю, славнозвісний лікар давнини Гіппократ, утомившись від битв з нездоланним ворогом, зробив сумний висновок: “Початок усього один і кінець усього один, і кінець, і початок — одне й те саме”. Ця істина здавалася вченому одвічною й непохитною. Адже він добре знав, що витоки смерті слід шукати в житті; і в першому крику немовляти, яким воно стверджує себе в цім світі, зумів почути останній подих старця.

І справді, якщо життя розвивається в обмеженому світі — чи в колбі для дослідів, чи то на планеті або в зоряній системі,смерть є продовженим і завершенням життя. Цілком природно, всі істоти, що народилися в такій обмеженій системі, повинні нести в собі витоки смерті, тобто спрацювання і самовиключення, коли організм уже виконав функцію продовження виду і забезпечив собі зміну. Постійне самооновлення — єдиний висхідний шлях розвитку і вдосконалення, шлях еволюції.

І окремий організм, і окремий вид проходять кілька стадій удосконалення. Вони можуть зайти в своєму розвиткові як завгодно далеко, але за умов замкненої системи повинні рано чи пізно звільнити місце для нового виду, інакше вся система виснажиться й зруйнується. Це природне і логічне коло, про яке в тій чи іншій формі говорять і різні релігії, і філософські концепції. Для будь-якого виду рослин, комах, тварин коло наперед визначене.

А для людини?

1964 року в Москві на міжнародному конгресі антропологів учені розповідали про розвиток гомо сапієнс у минулому й тепер, про тенденції його еволюції. Багато суперечок виникло при обговоренні питання, як змінюватиметься організм людини в майбутньому. Одні антропологи доводили, що вона матиме величезну голову і слабкі кінцівки; інші твердили, що спорт і поліпшення умов життя забезпечать гармонійний розвиток; ще інші вбачали еволюцію у виявленні й удосконаленні прихованих можливостей. Однак усі сходилися на тому, що, перетворюючи довколишній світ і змінюючись духовно, людина біологічно залишиться майже такою, якою є тепер, з тими ж принципами переробки енергії та інформації, з тими ж способами дихання і пересування.

Чи мали вчені рацію?

Згадаймо проблеми порушення екологічного балансу: забруднення повітря і води, зростання радіоактивності середовища, потовщення атмосферної “теплової ковдри” і стоншення озонового щита, який захищає від космічних променів; видозміна мікробів під впливом радіації, медичних препаратів тощо; вичерпання запасів питної води і корисних копалин.

Прийнято вважати, що багато цих проблем людина розв’яже, освоївши космос: знайде на інших планетах корисні копалини, транспортуватиме звідти мінерали і воду. Мільярди земних колоністів заселять інші світи. Проте яким чином людина підкорить їх, якщо її організм для цього непристосований? Житиме у скафандрі? Збудує міста під ковпаками? Створить атмосферу, подібну до земної? У будь-якому разі їй знадобляться помічники, такі ж розумні, як вона, котрі, однак, не потребуватимуть повітря, їжі, води, суворого температурного режиму.

Будова людського організму переконливо свідчить, що він був призначений природою для тих самих завдань, що й організм мавпи, птаха, комахи (хоч як це не прикро для “вінця природи”) — боротьба за існування, продовження роду і поступове самовиключення. Проте людина як особистість спромоглася піднестися над своєю тваринною сутністю, позбулася цього панцера і поставила собі за мету пізнати нескінченний світ, в якому живе. Цього природа не передбачила. Усвідомивши вади її конструктивних рішень, людина, проте, поки що неспроможна змінити спадкове креслення, за яким будуються організми її нащадків.

Замислимося хоча б над таким гірким парадоксом: чим зрілішою, досвідченішою, розумнішою стає людина, чим вона багатша як особистість, тим уразливішим, немічним стає її організм. А