Злочинця викривають зорі - Г. Л. Фальберг

Петер, посміхаючись, заперечливо хитнув головою.

— Не турбуйтесь! Адже в мене є тепер ще й додаткова спеціальність — я став Шерлоком Холмсом; тому мене цікавлять темні особи і темні зорі.

— Хм, справді темна справа, шановний Тербовен! Якщо мої зорі можуть стати вам у пригоді, я охоче розповідатиму далі.

Ми знаємо в наші часи три різних групи нерухомих зір: по-перше, ті, що світять яскравим світлом, по-друге, радіоактивні темні зорі, що надсилають радіохвилі, — ці зорі були відкриті вже тоді, коли провадились перші радарні виміри в напрямку до місяця; по-третє, темні зорі, які надсилають тільки інфрачервоні промені. Відстань до цих нових зір та їх величина відомі лише небагатьом. Тільки співробітники інституту та кілька сторонніх колег — до них належить, між іншим, і колишній асистент вашого батька, доктор Нево — обізнані з цими даними.

Без будь-якої видимої причини Петер Тербовен раптом схопився з місця і кілька разів пройшовся перед Фельзенштейном, що здивовано поглянув на нього. Нарешті він зупинився перед ним і спитав:

— А яка віддаль цих зір від землі?

Керівник інституту поклав ногу на ногу й відповів:

— Коли за допомогою радарної установки ми виміряли відстані до обох крайніх планет нашої сонячної системи, тобто до Нептуна та Плутона, і визначили його цифрами порядку п'яти-шести мільярдів кілометрів, то ми гадали, що досягли межі можливого в наші часи.

Він зробив невелику паузу.

— Тому ви можете уявити собі наше здивування, коли одної ночі доктор Мюллер з нашого інституту відкрив зорю, про існування якої ніхто нічого не знав, тому що вона темна. Вона не сяє, проте, як ми дізналися за допомогою інфрапеленгатора, випромінює інфрачервоні промені і тепло. Тепер ми знаємо, що таких зір є чимало. Вони знаходяться на найрізноманітніших відстанях од Землі, і деякі з них багато більші за наше сонце.

Тербовен перебив його запитанням:

— Яка відстань до найближчої темної зірки?

Фельзенштейн відповів:

— Найближча знаходиться в сузір'ї Оріона і віддалена від нас на дві третини світлового року, отже, вона далеко за межами нашої планетної системи.

Схвильований Тербовен почав підраховувати:

— Як ви сказали? Дві третини світлового року? Та це ж вісім місяців!

Фельзенштейн був здивований.

— Звичайно! А що ж у цьому особливого?

— Разом це становить шістнадцять місяців, — впевнено рахував Петер далі.

Керівник інституту похитав головою.

— Що ви, там підраховуєте?

— Ну от, дуже просто! Світло проходить від землі до вашої темної зірки за вісім місяців і на зворотний шлях потребує теж вісім місяців. А разом — шістнадцять місяців.

Фельзенштейн дивився на нього, нічого не розуміючи:

— Що ви там затіваєте? Хочете виміряти зірку за допомогою радарної установки? Ну, то бажаю успіху! Тоді можете чекати шістнадцять місяців, поки одержите результати.

Петер Тербовен дивився відсутнім поглядом кудись повз астронома, а коли його серйозний погляд з далини повернувся до дійсності, він сказав, якось незвичайно підкреслюючи слова:

— Це ж саме минає шістнадцятий місяць!

— Ви сьогодні говорите загадками! — сказав Фельзенштейн, потім в'їдливо додав: — Ви себе погано почуваєте? Може, вам чимсь допомогти? Може, дати таблетку?..

Але гість, не прийнявши жартівливого тону, цілком серйозно підхопив:

— Так, ви можете мені допомогти. Дайте мені, будь ласка, точні координати вашої темної зірки з Оріона!

— Любий друже, вас зрозуміти стає все важче. І все ж я охоче назву вам ці дані.

Фельзенштейн поволі, ніби роздумуючи, взяв свій блокнот і назвав кілька цифр, які його гість одразу ж записав.

— Ви так і не хочете розповісти мені, що задумали? — з притиском запитав Фельзенштейн, ховаючи блокнот у кишеню.

Тільки-но він сказав це, як Тербовен нетерпляче глянув на свій наручний годинник і відповів:

— Пробачте, будь ласка! Про це я вам колись згодом розповім. Тепер мушу йти.

Він поспішно попрощався, відмовившись від послуг господаря, що зібрався був його проводжати.

Похитуючи головою, керівник інституту дивився йому вслід. Коли двері за гостем зачинилися, він пробурмотів собі під ніс:

— Дивак якийсь! Раптом згадав, що йому ніколи…

Фельзенштейн заходився обома руками виловлювати з своїх кишень сигарету. За старою звичкою він клав їх у кишені врозсип. Нарешті видобув якусь зігнуту і наполовину порожню сигарету, покрутив її, розрівнюючи між пальцями, і пробурмотів:

— А як він змінився!..

14

У сусідньому парку під осіннім вітром шуміли дерева. Час від часу стукотіла віконниця. Давно вже замовкли всі денні звуки, тільки вітер завивав і свистів у нічній тиші. З центра міста вітер доніс два глухих неясних удари — дзвонили в церкві Святої Тройці. З вулиці почулося приглушене гудіння автомашини і одразу ж стихло.

Будинок і парк були залиті блідим світлом місяця. Раз у раз на його блискучий і майже ще зовсім круглий диск набігали темні хмарини, і годі все поринало в темряву. Як відшліфовані діаманти, іскрилися на оксамитовому нічному небі незліченні зорі. Найпрекрасніше сузір'я зимовою неба — Оріон — яскраво й велично сяяло з небосхилу.

На посипаній гравієм доріжці, що вела до будинку, зашаруділи легенькі кроки. Якийсь чоловік у сірому плащі обережно, ховаючись у тіні дерев, пробирався до будинку. З-під глибоко насунутого на лоб капелюха визирали сторожкі очі. Піднятий і застебнутий комір закривав нижню половину обличчя. Повільно, уникаючи будь-якого шуму, чоловік наблизився, пройшов біля сходів парадних дверей і завернув за будинок.

Тут, на задній стіні будинку, поруч з дверима, що вели в підвал, висіла вузенька залізна драбина. Вона сягала аж до плоского даху з залізною балюстрадою. Чоловік, мабуть, добре знав це місце, бо впевнено вхопився за щаблі і почав підніматися по драбині. Вітер забирався йому під плащ, надимав його і заважав лізти вгору. Але він щабель за щаблем просувався вище й вище і нарешті добрався до самого даху. Перш ніж на нього ступити, уважно оглянув площадку, що лежала перед ним у сяйві місяця. Ліворуч, ближче до краю, виднівся комин. Просто перед ним височіла надбудова з дверима. Праворуч, посередині звичайно порожнього плоского даху, стояла якась велика установка, дбайливо вкрита брезентом.

На даху не було нікого; двері надбудови були зачинені.

Чоловік швидко піднявся на останні щаблі й відімкнув ключем замок на ґратчастих дверцях балюстради.

Давно вже, мабуть, не ходили через ці двері, бо вони насилу, з легким скрипом відчинились.

Невідомий зупинився на мить, прислухаючись, але скрізь було тихо. Він безшумно підійшов до оригінальної, закутаної з усіх боків установки, змонтованої на міцному бетонному цоколі. Вся ця конструкція під брезентовим покривалом скидалася на голову велетенської допотопної потвори. Коли темні тіні хмарин набігали на неї, вона, здавалось,