Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков
Та щоб пізнати Північ по-справжньому, треба віддати їй життя, подібно Глібові, який пам’ятав і поодинокі зустрічі із стерхом — білим журавлем краси незвичайної, і зі зникаючими тундровими лебедями та білощокими казарками, що дедалі рідше пролітали над краєм землі, а в лісових хащах, де рись підстерігає лося і різного звіра, полював на чорного соболя. В Арктиці мало птаства?.. Та що ти, Глібе… Уже взято під захист і гуску білошию, і стерха, і сапсана, і казарок білощоких і червоногрудих, що довгими зорями летять до вершини землі — додому.
Віки й десятиліття вайлувато, проте впевнено повертають течії і вітри планети, розгладжують зморшки гір, посеред зими дарують відлигу, і хоч весни й прохолодні, теплішає й теплішає красне літо і м’якшає з року на рік не така вже люта зима. Раптом коли-небудь небесний сіяч — час — розкидав по горах насіння сосни, горбами посадить ялини, а де сухіше — рожевий верес, ближче до води вербу срібнолисту. Де яруги — розсипле насіння берези, де піски — посіє рожевий верес, на болотах верболози, а вздовж річок могутні дуби. Раптом коли-небудь… Адже Північ може вмістити будь-яку мрію, але й наяву вона воістину прекрасна.
Якби мені сказали: тобі сьогодні пощастить, але ти маєш вибрати — чи зустрітися тобі з мамонтом, справжнім мамонтом, чия руда щетина, кошлаті вуха й жовті бивні стирчать із промерзлого глинистого урвища, або з зеленим поїздом, якого, проте, ти вже бачив, — я б, мабуть, відповів не відразу. Гліб — то вже б напевне вибрав мамонта. Ахво — поїзд, Дмитро…
— Що б ти вибрав, Дмитре? — гукнув я. — Мамонта чи поїзд?
Він навіть не перепитав, збагнув відразу.
— Мамонта.
— Чому?
— Сам не бачив і з очевидцями незнайомий. Так… Опудала, малюнки. Зустріти справжнього звіра — однаково, що машину часу винайти, а ти — поїзд…
«Ось і Дмитро залюблений у Північ, — думав я, — камера, підсилювачі зображення — це все не те… Може, він і справді пішов з нами лише для того, щоб набрести на мамонта чи хоча б на ведмедя, на лося, на щезника».
… Сперш ми гадали зупинитися біля роз’їзду, хоча в нас були намети, потім поміркували й вирішили: ні, не варто цього робити, адже ж не бачив зеленого поїзда черговий по роз’їзду (а він уже місяць тут жив). Чим же ми кращі… Ми вийшли до дороги південніше від роз’їзду, Ахво й Гліб пішли на південь, як було домовлено, ми з Дмитром зупинились і напнули намет. У нас було три дні. Хтось із нас завжди чергував біля рації, коли настала моя черга, я навіть вночі був напоготові почути сигнал Ахво.
Дмитро ставився скептично до нашої витівки, і я не гаразд розумів, для чого він приїхав. На третій день, коли рація ожила, Дмитро першим метнувся до приладів, отже, він також ждав, лише не тішив себе надією.
Заздалегідь було умовлено: слово «поїзд» не повинно вийти в ефір, як і все інше, що має відношення до залізниці, адже, певна річ, йшлося про таємницю, яку хтось ревно оберігав. Відтак таємним має бути й умовний сигнал, коли Ахво й Гліб помітять поїзда. Вони зупинилися за двадцять кілометрів від нас, і час появи поїзда на нашій ділянці вимірювався хвилинами. За годину до сигналу Ахво розмовляв з нами, це була перевірка рації. Йшов останній день, і ми вже було розчарувалися в удачі. Через півгодини Дмитро розклав багаття і почав готувати обід — того дня він чергував. Ще через п’ятнадцять хвилин рація ожила, проте це був не сигнал. Ахво сказав: «Бачу людей», і через хвилину: «Люди зникли». Я спитав, що це значить. Він відповів: «Вудьте напоготові!» І ось прозвучав сигнал: «Знайдено рештки мамонта!» Ця умовлена фраза була повторена двічі, отже, і Гліб і Ахво бачили поїзд.
Тільки-но я почув їх, я пустив секундомір. Мені здавалось, що мине від шести до дванадцяти хвилин, поки зелений поїзд порівняється з нами. Про всяк випадок Дмитро облишив казанок, чайник, консерви й негайно встановив камеру. Механізм спрацював не відразу: від морозу, мабуть. Та втрачено було лише кілька секунд, і поїзд не міг випередити нас. Я спостерігав за полотном через об’єктив підсилювача зображень, тому що зовсім не сподівався помітити будь-що неозброєним оком. Поряд були напоготові ще два фотоапарати, ї також із підсилювачами, один апарат мій, другий — Дмитра. Коли збігла шоста хвилина, я раптом ненароком натиснув спуск свого апарата. Дмитро почув, як клацнуло і обернувся до мене. Я розгубився лише на одну мить і відірвав очі від приладу. Здається, я почав пояснювати Дмитрові, що мій апарат випадково спрацював, і він з відвертим несхваленням слухав мене. В ту ж хвилину легка хмаринка снігового пороху злетіла над полотном і швидко пролетіла вздовж нього. Війнув вітерець, сніжинки повільно опускались на моє обличчя. «Дивись!» — гукнув я. Та було запізно. Чи, може, надто рано? Я приник до окуляра і завмер на декілька хвилин. Стрілка секундоміра багато разів оббігла коло, і у мене почали мерзнути щоки. «Досить! — сказав я. — Якщо хмарка й була поїздом, то ми вже знаємо швидкість — сто дев’яносто кілометрів на годину, а якщо ні, то залиш камеру і ходімо пити чай, бо замерзнем».
Коли зовсім стемніло, ми підклали в багаття дров, полум’я шугнуло рудими язиками, затим згасло, відкривши уламки жарин, що переливалися пурпуром під теплою повітряною подушкою. Від білих хмар, в яких відбивався сніг, не лишилося й сліду. На небі проступили зірки. Жовті вогні кропили
