Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

синьошийки, вівсянки — швидко зорієнтувалося, навіть на південь не літає, зимує під дахом… Ми йдемо алеєю вздовж озера. Вода така прозора, що в риб плавники видно. Кожне повернення з траси — це ніби мандрівка в субтропіки, хоча від кінцевого пункту магістралі нас відокремлюють лише шість-сім сотень кілометрів (не відстань за сибірськими масштабами!). Коли підуть поїзди, зведуть ще один поляр. Дорога подарує півночі південне тепло, ми ведемо електрику не просто в нові будинки — у велетенське місто: ось-ось запалахкотять золоті жарини камінів, і сотні чудо-пічок разом приготують вечері для новоселів.

Хто знав, можливо, легенда про зелений поїзд мандруватиме разом з нами. Коли-небудь її почує і Чукотка, потім Новосибірські острови, Північна Земля… І хай небокрай ховається за торосами, дорога все одно пройде понад Льодовитим океаном. І ми повертатимемося зі змши ось так, як сьогодні, залишаючи за плечима нові й нові кілометри магістралі…

Нас чотирнадцятеро. Бригада. Перед нами широко розчиняються двері поляра.

Від’їзд Лени був несподіванкою для всіх. І під час неминучої розмови в мені зажеврілась мала іскра надії: а раптом вона залишиться з нами? (Рано чи пізно ми всі разом переберемося в Нижньоянськ і далі — туди також протягнеться дорога, тож чи варто поспішати?)

— Так, там нині важко, — згоджується вона, — та зате цікаво.

— А тут?

— Також. Але зрозумійте! — гаряче вигукує вона. — Багатьом добре працюється на одному місці, іншим… Та що я кажу, хіба ви цього не знаєте?

Я це знаю. І потай заздрю їй. Мені також хочеться поїхати до узбережжя надовго, жити не в полярі, а в рубленій хаті, прокладати через тундру нову дорогу, будувати місто-порт на острові Врангеля. Тим паче, що наша робота наближається до кінця.

… У Лени долоні великі, теплі, руки завжди спокійні, плавні — чи розливає вона чай, чи збирав ягоди, чи встановлює прилади на трасі в сніг і в дощ. Ніколи не помічав я в ній ознак хвилювання.

А тут я в деяким подивом відзначив про себе, що пальці її тремтять, а голос став різкуватим і поривистим, — все це не пов’язувалося з моїми уявленнями, що склалися за півтора року в тайзі. Невже вона сумнівається, що я можу зрозуміти? І лиш я подумав про це, як помітив несподівану зміну. Вона ніби прочитала мої думки, і рухи її стали звичними — спокійними, надійними, навіть вайлуватими.

— Непосида ви, Лено, ось що. Почекали б на нас. Гадаєте, мені не хочеться на північ?.. Але, врешті, я заздрю. Їдьте. Все одно скоро зустрінемось. Ми наздоженемо вас.

— Звичайно, наздоженете, — радіє Лена. — Я ждатиму вас. Приймете мене?

Я питально дивлюся на неї.

— Ой, я не те сказала? Вважаймо, що я вас не залишаю, а просто у відрядження їду, чи що.

— На тому й постановили, — погоджуюсь я. — Скажіть, що ви думаєте про зелений потяг?

Це питання злетіло з моїх вуст випадково, сам не знаю чому. На мить, на одну лише мить, красиві пальці Лениних рук ніби втратили точку опори й зметнулися вгору. Вона опустила голову, а коли звела її, темні прозорі очі були спокійними, а жести неквапливими.

— Я піду. Я зайду до вас попрощатися. — Вона мов здогадалася про те, що моє питання було випадковим і зовсім не потребувало відповіді.

… Ще на трасі ми настріляли кедрівок. Промороженими наскрізь птахами, мов ломаками чи довбнями, можна було б озброїти ціле плем’я. Зате нельма була свіжа, щойно заснула, ця величезна рибина, поки летіла з нами в літаку, навіть не встигла по-справжньому заклякнути в холодильнику через казкові розміри. Винуватиця прощального свята десь роздобула обліпихового вина — стіл був готовий. Ми проводжали її за звичаями тайги: нам і на трасі доводилось готувати кедрівок на рояші та варити юшку з тайменячими хвостами.

На другому боці купола дрімала передвесняна тайга. Ранній захід розкидав серед снігів перші жарини тепла.

ПРОГУЛЯНКА

Синій колір — віщун північної весни. Синій сніг, синє повітря, синє небо… Якось раптом все зрушиться і полине в безкраю синяву під лункі звуки пташиних крил. Та крижаний вітер, як і раніше, проймає наскрізь, а ночами під ясними зорями потріскує від лютого морозу тайга.

І ось ми йдемо в цей синіючий простір — Ахво і я. Спочатку сніг був жовтим під смолоскипом ранкової зорі, і лижі обережно торкалися його, намацуючи правильну дорогу поміж тінями. Потім на нього спустилось сяйво дня, тіні сховалися під дерева, і ми пішли швидше. Налягати доводилося лиш на підйомах, вниз же ми котилися швидше од вітру. Сніг, здавалося, плавився — виблискуюча лижня Ахво ставала невидимою за двадцять кроків. Від його рухів дзвеніли, розсипаючись, кристали, але здавалося, що і все навколо породжувало ці звуки, ніби тисячі невидимих дзвіночків сповіщали про прихід весни. Потривожене лижами, сипалось з кущів голубе скло, снігова поволока зникала, освітлене небо розкрилось.

Не бачити б мені щонайпершого дня весни, не чути полуденного передзвону, не вдихнути б першого весняного повітря, якби не Ахво. Це він навчив мене бути уважним. Тепер я знаю: у весни є ще один супутник. Його можна назвати одним словом: рух. Якщо раптом захотілось в дорогу, якщо смолоскип зорі вечірньої був яскравим, як ніколи, а сон тривожним — значить, і прийшла весна.

Ось чому наші лижі пливуть все швидше і ми не стомлюємось. Лиш на крутих підйомах ноги й руки якось самі по собі уповільнюють рухи, ніби потрапивши в невидиме силове поле. Зеленоокий Ахво озирається: чи не відстав я?

— Вперед, Ахво І — кричу я, і став раптом смішно, тому що втоми я зовсім не відчуваю, але й іти швидше не можу: не дає пружний опір невидимого поля.