Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

Читаємо онлайн Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков
вибрано Кораблем для першого контакту з такого типу планетою). І чи не тому Велта втаємничувала його в усі задуми?

Він повернув диск. Магічна течія поля понесла його до розчиненого вікна, потім в підхмарні простори.

Провідною ниткою тяглась внизу засніжена дорога, по якій зрідка повзли вантажівки. Справа і зліва від колонії тяглись чисті рушники з легкими тінями під чорними пірамідами ялин. А небо світлішало, і промені торкнулись снігів, розкидавши жовті жарини по кучугурах.

І далеко за лісами й полями готувався до відльоту міжзоряний снаряд. Тепер Ерто, певно, не встиг би до старту. Його шлях пролягав в інших вимірах, де гармонія космічних порожнин поступалася місцем ритмам горбів і перелісків, мирному плину земних вітрів.

По кошлатій хмарі ковзнув зайчик. Миттєвий смуток. «Це вони», — подумав Ерто. Ніби срібна монета, блиснувши, упала в криницю. І знову ривок у сніжне безмежжя.

… Під знайомим вікном синички вихоплюють хлібні крихти з годівнички, сідають з ними на край. За вікном обличчя Валентини. Вона щось говорить. Вітер — хіба добереш! Але Ерто здогадується, адже вона вже багато чого знає і багато чого може повідати. Корабля немає. І їй це зрозуміло. І що б не трапилося, в ньому і в ній живе віра: вона не створена Кораблем, вона знайдена ним тут. І те, головне для Ерто питання, яке його хвилювало і відповіді на яке він не міг знайти, цього ранку перестає турбувати його.

Що ще означають слова, зміст яких він намагається відгадати? Прохання, освідчення, відповідь? Ні, цього вже зовсім не збагнути… Надто яскравий день, і повітря дзвенить, і шептання верховіть все ближче й ближче…

Поволі збавляючи швидкість, диск опускався. Хитнулась свіча берези, гілки її метнулись йому назустріч. Студені грудочки розтікались талою водою за коміром сорочки.

Дорога — невидима, з неповороткими автомобілями — в останні хвилини перед падінням промайнула тонесенькою ниткою і зникла в неозорій далині.

Справжня космічна дійсність, про яку він мріяв ще хлопчиною. Він подумав про те, що треба перейти ліс, вибратися на горб, потім на наступний, минути гай і знову видиратися на горби й пригорбки і довго брести по первозданній зимовій цілині, щоб вибратися на слід, на стежку, потім на шосе. Він буде йти по дорозі, не намагаючись під’їхати на попутній машині. Серед глупої ночі, він певен (остання підказка Корабля?), шеститонна вантажівка зупиниться поряд, і шофер подасть йому темну від мастила руку. І та недальня дорога назустріч життю і роботі, можливо, переважить за своїм значенням для майбутнього блискавичний розчерк Корабля.


ЗЕЛЕНИЙ ПОЇЗД


ПОЛЯР

Пірнувши під ковдру хмар, наш літак опустився на крихітний майданчик перед поляром. Щойно під крилом були тундра і море, а над ними — скупі лінії спалахів. Тундра в застругах, море в торосах, поодинокі маяки на прибережних сопках, перші будівлі селища… Там закінчувалася дорога. Біля поляра — міста під дахом — вона починалась. Безшумним нічним птахом промайнув наш літачок вздовж насипу, в блідому сяйві полярної ночі, над білими спинами кучугур, і знизу, ніби крізь товщу морську, пробивалися вогники електрозварки біля будівництва моста, і виникали куполи нових алюмінієвих будинків, оточених оленячими упряжками (їх щойно привезли і на наших очах починали зводити). Ближче на південь, відтак і до поляра, ми пірнули в багряну ополонку заходу. Звідси, з півдня, йшов і йшов день, розмірено й неквапливо від місяця до місяця набираючи сили.

Нитка магістралі ще не позначена світлофорами, бігом виблискуючих локомотивів, ще мовчать струни її сталевих стрілок, і сині очі ліхтарів ще не зустрічають вервечки вагонів біля станційних околиць.

Та хто знає, може, через місяць-другий ми повернемося в поляр уже на поїзді. Сьогодні ми випробували одну з останніх дільниць дороги. Найпівденніша ланка майже готова. Розмірковуючи про це, ми вибираємося з літака назустріч вітру й морозу, сніг поколює щоки до самого порога нашого великого будинку. Ми не поспішаємо. Шкода розлучатися з модринами та кедрами, з прозорими березами, з оленячою стежкою і першим несподіваним запахом талого снігу. Ми чекаємо — хай полетить літак. Звуку мотора не чути — білокрила машина так тихо полинула в небо над зубчастим гребенем тайги, що хтось пожартував:

— Ніби зелений поїзд.

— А який він, зелений поїзд? Може, це казка? — запитує Лена Ругоєва, і я запам’ятовую очі її такими, як бачу їх того вечора: вони в неї темні, прозорі й трохи лукаві, а в глибині їх, якщо вдивитися, можна відкрити несподівано іскристий вогонь радості.

Ахво Лієс, мрійник і вигадник з далекої Карелії, не повівши оком, відповідає:

— Я бачив його, і мій батько також.

— Ну і що ж — зелений?..

— Коли як. Влітку — зелений. Взимку — блакитний. Його ж не за колір так називають. Якщо поїзду не потрібно ні зеленого світлофора, ні зеленої вулиці, і якщо він може промчати деінде й по недобудованих дорогах, без стрілок, без дорожніх вогнів — серед ночі чи вдень, в завірюху чи в бурю, — питається, як же його назвати ще?..

І Ахво починає розповідь про зелений поїзд: як не раз і не двічі проносився він мимо, стрімкий і майже невидимий, та він, Ахво, добре бачив його і помітив навіть людей в проблисках віконець… Його вже не слухають, а Лена збиває гілкою сніг із унтів і голосно сміється — не над Ахво. звичайно. Мені хочеться спитати її, я дивлюся в її очі і раптом забуваю своє питання.


… Поляр. Під прозорою й невидимою кулею — сад. Пісок і сосни, ялиці, кедри, яблуні. Птаство — дрозди,

Відгуки про книгу Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: