Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

… Ранком ми збирались на трасу — випробовувати чергову дільницю, передостанню, найважчу, проте до глупої ночі я не міг заснути, як іноді буває, якщо пройти багато кілометрів, і бажання виспатися, заснути виникав й нараз зникав. В заплющених очах моїх докучливо пливли розгойдані далі, ніби білі хвилі, такі, якими їх бачиш з літака. Вони зливались із зимовими світлими хмарами, що з шелестом летіли крізь снігові завії, і не було їм кінця. І неухильна уява вела мене далі й вище — туди, де відкривався всесвіт і за ним — вмістилище світів.

На світанку я забіг до Василевського. Він працював із кінострічкою і просто відмахнувся від мене, як від настирливої мухи. Прийшли Гліб і Ахво. Троє — уже сила. Дмитро зиркнув на нас, спокійно мовив:

— Стрічка зіпсована, засвічена. Жодного кадра не витягти. Ось зараз, на ваших очах, зробив останню спробу. І а плівкою з апарата те ж саме.

— Що ж це ти… — промимрив Ахво. — Адже поїзд був.

— Це не я, братці. Робив усе як слід і навіть значно краще.

— Сама засвітилась? Такне буває.

— Я теж гадаю, що ні…

— Зрозуміло. Тепер поїдеш?

— Що робити… Час.

Але Дмитро залишився ще на два дні. Гадаю, він зробив прекрасний фільм про поляр, про його людей, про їх нелегку дорогу в завтрашній день. Шкода лиш, що не було у фільмі зеленого поїзда.

Ночами ще заклякала земля під крижаними зірками, але таїнство весняної радості, швидких крил, дзвінких струмків було вже на порозі. Ось-ось перші жовті барви ляжуть на схили, і заріччя почне забарвлюватися в сизий колір… Я вийшов провести зиму, лижі ще плили по синіх снігах, що вже осіли темними плямами попід деревами, на краях галявин, де стовбури дихали на сонці парою.

Полудень. Сонце. Перші проталини на кам’яних чолах сопок. Зовсім непомітно я добіг до залізниці. Струмінь теплого повітря висів над нею, гранітний насип, рейки пахли залізом. Вздовж насипу вела лижня. Виникло відчуття, що за мною стежать. Проте нікого не було видно. Я пішов повільніше, озираючись. Далека постать замайоріла за моєю спиною. Я пішов швидше, але постать росла й росла. По другому боці насипу йшов на лижах чоловік… жінка. Нібито щось невловимо знайоме відкрилось мені в ній. Приглянувся: Лена Ругоєва. «Звідки вона тут? — подумалось. — Адже вилетіла в Заполяр’я». І раптом згадав нашу маленьку експедицію. Здивований вигук Ахво («Бачу людей!») і пізніше — причину («Там, біля поїзда, була Лена!»).

— Здрастуйте, Валентине Миколайовичу! — гукнула Лена.

— Здрастуйте, Лено! Чи ж не вернулись ви до нас?

Її голос звучав чітко, хоч вона була ще далеко. Я зачекав її, вона продовжувала йти по другому боці насипу. Очі її сяяли, вона була схожа в ці хвилини на дівчину з північної легенди, чий голос дзвінкіший від пісень весни.

— Ні, Валентине Миколайовичу, я ще не повернулась до вас. Я хочу розповісти вам про зелений поїзд, хоча про головне ви вже здогадались.

… День був радісним, незвичайним, хоч я не міг звільнитися від відчуття своєї безпорадності. Всі мої запитання здавалися зайвими, я й без них отримував відповіді, і змст Лениних слів доходив так явно, нібито вона вивчала мої думки і я ловив їх. Це нове почуття було незнайоме мені раніше, ця несподівана легкість спілкування викликала й деяку тривогу: адже мої розмірковування й думки могли видатися їй непотрібними й незграбними. Що ж робити, якщо запитувати не було потреби? Слухати? Але я незбагненним способом здогадався про все, що вона нібито хотіла сказати.

І ось із зовсім небагатьох слів, що злетіли з її вуст, склалась цілісна картина: я зрозумів, що зелений поїзд був однією з дослідницьких станцій. Це був щонайсправжнісінький зоряний поїзд — і ці двоє слів щонайкраще підходили до нього. Нелегко усвідомити, що оманлива порожнеча простору ховав в собі так багато, що треба вивчати її роки, десятиліття. Та й це не все: радіохвилі — лиш мала часточка схованого в ній. За ними вишиковуються безкінечні низки взаємоперетворюваних хвиль і часток — і повільних, і швидких, таких швидких, що вони обганяють світло, ніби прокреслюючи своїми променями шлях із сучасного в майбутнє. І йдучи за цими миттєвими розчерками, вишиковуються в просторі незчисленні міріади зірок, ширяючих планет з голубими газовими оболонками, сяючих комет і швидких метеорів — це лиш сліди, відблиски того руху, який є причиною всього. Все, за чим спостерігаємо, можна зрозуміти. Але де витоки невідомих «миттєвих променів»? І знали, що в той момент, коли ці витоки буде знайдено, відшукається й причина становлення всієї галактики. Ось чому вже багато років мандрував з планети на планету зоряний поїзд. І десь в інших сузір’ях і в інших світах, під сипім, під жовтим, під рожевим сонцем, щодня, щогодини, невидимі, мов вітер, мов повітря, мов дихання, проносились інші поїзди. Ось чому вони вірили в успіх. Я подумав: навіщо цей вічний рух? І збагнув: відшукати джерело променів можна, лиш «зловивши» його з кількох точок простору.

Виникла гадка: важко, певне, зробити поїзд невидимкою? І в голові склалась відповідь: зовсім ні, на вагонах транслятори світла, вони ловлять промені з одного боку поїзда і передають їх на другий, створюється ілюзія, що вагони прозорі, невидимі…

Лена з нами працювала… Навіщо це їй — невже лише через те, що дорога не була готова?.. І Ленині очі зробились ледь лукавими, вона розсміялась і, причепуривши волосся, що розлетілось за її плечима, мовила:

— А ось і ні. Звичайно,