Срібний трон - Клайв Стейплз Льюїс

Стояв ясний зимовий день, а йти пружною землею було зовсім неважко. Але що далі вони просувалися на північ, то сильніше їх охоплювало почуття самотності. Зрідка над їхніми головами пролітав одинокий яструб чи голосила чайка, тільки від того ставало ще самотніше. Коли опівдні вони зупинилися перепочити й напитися з заглиблення в ручаї, Джил трохи підбадьорилася та сказала, що врешті решт пригода, можливо, і буде їй до смаку.

– Пригоди ще й не починалися, – похмуро зауважив простоквак.

Вирушати знов у дорогу після першого перепочинку – то наче сідати за парту після перерви чи в поїзд після пересадки: відчувається вже не так, як до того. Щойно наші мандрівники пішли далі, Джил помітила, що скелястий край ущелини немов наблизився, а скелі тепер здавалися якимось іншими: стирчали вертикально, немов стовпи чи, може, невисокі кам’яні вежі чудернацької форми.

«Ймовірно, – подумала Джил, – усі ці оповідки про велетнів виникають саме завдяки цим дивовижним скелям. У сутінках їх легко сплутати з велетнями. Погляньте лише он на того – ого-го який! А ота каменюка зверху – точнісінько голова! Трохи завелика для тулуба, та на те вони й велетні, аби скидатися на чудовиська! Ось і кущі якісь по краях – верес чи, може, пташині гнізда – нестеменнісінько волосся та борода! Ондечки ті виступи з боків – вуха. Вони, звичайно, страшенно великі, але ж у велетня такі й мають бути – мов слонячі. А ось там… А-а-а!!!»

У Джил кров захолола в жилах. Кам’яна скеля заворушилася! То справжній велетень. Помилки не було. Дівчинка бачила, як він повернув голову. Вона навіть встигла розгледіти його дурнувате здоровенне й щокате обличчя. Інші кам’яні вежі також виявилися велетнями, усі до єдиної. Числа їм було багато, десь сорок-п’ятдесят. Вони вишикувалися в рядок, лікоть у лікоть уздовж ущелини, ногами стоячи на дні, а ліктями спираючись на краєчки ущелини – схоже іноді можна спостерігати погожого ранку, коли деякі чоловіки – лінькуваті чолов’яги – після сніданку виходять постояти на вулицю, впершись з лінощів у стіну.

– Йдіть прямо, – прошепотів Трясогуз, що також запримітив велетнів. – Не дивіться на них. І що б не сталося – не здумайте тікати, бо вони одразу ж кинуться навздогін!

Трійця просувалася вперед, удаючи, ніби вони не побачили велетнів. Вони почувалися так, ніби проходили повз ворота із написом: «Обережно, злий собака!», тільки їм було значно моторошніше. Велетнів було нелічено – десятки, а може, й сотні. Вони не здавалися злими чи навіть зацікавленими. Здавалося, вони навіть не помітили мандрівників.

Але тут – вж-ж-ж-ж, вж-ж-ж-ж – щось велике та важке шугонуло над їхніми головами, і з оглушливим гуркотом за двадцять кроків попереду них на землю впав велетенський кругляк. А за мить – гуп! – іще один, кроків за двадцять позаду.

– Це вони в нас кидаються? – перелякався Бяклі.

– Ні, – обізвався Трясогуз. – Краще б у нас – безпечніше було б. Вони мітять он туди, в он те нагромадження каміння справа. Але, знаєте, вони в нього нізащо не влучать – з них нікчемні кидальники. Коли погода стоїть ладна, вони завжди вранці кидаються камінням – це єдина гра, яку вони в змозі опанувати…

Ох і натерпілися ж вони страху! Ланцюгу велетнів, здавалося, не було кінця-краю, і вони невтомно кидали й кидали величезні камені, деякі з них з оглушливим гуркотом падали зовсім поруч. Навіть попри смертельну небезпеку, одного їхнього вигляду було достатньо, аби злякатися не на жарт. Джил ховала обличчя, намагаючись не дивитися на них.

Так тривало хвилин зо двадцять п’ять. А потім велетні, здається, почали сварку. Жбурляти камінням вони припинили, та все ж не дуже приємно, коли зовсім поряд – лише за якісь дві тисячі кроків! – сваряться велети. Вони лаяли один одного довгими незрозумілими словами – такими довгими, що кожне було мало не на двадцять складів довжиною. Вони скаженіли, душилися словами, навіть підстрибували на місці від люті – і від кожного такого стрибка земля під ногами здригалася, наче десь поблизу розірвалася бомба. Вони бухкали один одного по голові величезними неоковирними кам’яними молотами; та черепи їхні були такими непробивними, що молоти відскакували від голів велетнів, а той із них, хто бив, упускав молот і одразу завивав від болю, бо молотом прибив собі пальці. Але з дурощів своїх він за хвилину починав усе спочатку. Зрештою десь за годину велетні були вже такі побиті та знесилені, що посідали на землю та залилися гіркими сльозами, що було неабияк на руку нашим мандрівникам. Коли вони вмостилися на дні ущелини, їх голови пропали з очей, але, навіть відійшовши на добру милю від того місця, Джил ще чула їхнє виття, схлипування та рюмсання, мов то були не здоровезні велетні, а кволі немовлята.

Цієї ночі мандрівники задрімали на сирій землі. Отак Трясогуз заходився вчити дітей спати спиною до спини – по-перше, так легше зберігати тепло, а по-друге, можна вкриватися обома ковдрами. Але однак було холодно, а земля під боками була тверда й камениста. Простоквак порадив їм подумати про те, як холодно буде тоді, коли вони зайдуть далі на північ. Він гадав, що то їх втішить, але помилився – від цієї думки вони анітрохи не підбадьорилися.

Багато днів ішли мандрівники непривітними землями Вересилії. Харчувалися переважно польовими птахами, на яких полювали Юстас із Трясогузом (звісно, то були не розумні птахи); окіст намагалися не чіпати – економили. Джил неабияк заздрила Юстасу, що міг вправно стріляти – цього він навчився у мандрах із королем Каспіаном. Пустинна місцевість була помережена незчисленними джерельцями та струмками, тож води їм вистачало. Люсі думалось, що коли у книжках пишуть про життя мисливців, так ніколи не згадують, що то за довгий брудний і тяжкий труд – патрати птахів і як від нього холодіють пальці. На щастя, велетні їм на шляху майже не стрічалися. Щоправда, їх якось помітив один, але він тільки розреготався та потупцював у своїх справах.

Десь на десятий день мандрів місцевість навкруги змінилася і наші мандрівники вийшли до північного краю земель. Перед ними лежав довгий крутий схил, за яким розгорталися зовсім інші, ще менш привітні землі. Коло підніжжя схилу проглядалися обриси скель, за якими простягалася країна високих гір, темних прірв, кам’янистих