Срібний трон - Клайв Стейплз Льюїс

замахнувся на Дриніана, а той мов прикипів до місця і лише голову понурив. Та, вже піднявши над головою сокиру, король відкинув її геть і мовив: «Втратив я дружину мою любу, втратив і сина, так невже втрачу я ще й вірного друга мого?» – і з тими словами обійняв він старого друга та й гірко заридав. Ось так непорушною і зосталася давня їхня дружба. От вам історія про королевича Риліана.

Тільки тепер Джил, що терпляче вислухала її від початку до кінця, не втрималася й зауважила:

– Можу закластися, що та зміюка і жінка в зеленому – одна й та ж особа!

– Угу, угу, угу, – одностайно залопотіли крилами сови. – Хто-хто-хто б заперечував!

– А ще ми гад-гадаємо, – додав Сизокрил, – що принц, може, не живий не мертвий, та радше живий, бо ніяких кісток…

– Ми більш ніж гадаємо, ми достеменно знаємо, – не дослухавши про кістки, озвався Бяклі. – Так сказав Аслан.

– Ще невідомо, що гірше, – розсудив найстаріший пугач. – Якщо він потрібен їй живим, а, судячи з усього, так воно і є, то зло вона замислила велике, як би не проти всієї Нарнії. Ще на початку часів прийшла до цих місць могутня Біла Чаклунка. А прийшла вона до нас із півночі та принесла з собою сніги та льоди, прирікаючи нас на нескінченну зиму. Ох-ох-ох, от ми й гадаємо, а чи не з того ж чаклунського роду й ця невідома особа.

– Пхе! І не з такими зміюками стикалися! – зневажливо знизав плечима Бяклі. – Та спершу ми повинні знайти королевича. Чим ви можете нам зарадити?

– А чи є у вас хоч якась зачіпка як і де шукати? – спитав Сизокрил.

– Так! Десь далеко на півночі ми повинні віднайти руїни велетенського міста.

Що тут почалося: що пугачі, що сови замахали крилами, пір’я настовбурчили, очі повитріщали і, переступаючи з лапки на лапку, всі разом навперебій заходилися відпугукуватися від подорожі.

– Ух, вам краще подорожувати вдень, а нам уночі, а це ох-ох-ох як не зручно, – казали одні.

– Мені вже й серед цих руїн старої вежі – і те занадто світло, угу! – додавали інші.

– А це тому, що асамблея затяглася до самого ранку, – наполягали треті.

Словом, здійнявся такий галас, що за якусь мить чемний совиний парламент перетворився на звичайнісінький пташиний базар – і все через одну-єдину згадку про руїни велетенського міста. Здавалося, всі ладні були летіти куди-завгодно, хоч на край світу, аби подалі від того місця. Нарешті Сизокрил примудрився перепугукати усіх:

– Слух-ух-ухайте! Тихо! Їм не одразу до руїн! Їм ще треба перетнути дику Вересилію, країну йотунів[1]. А що як попрохати когось із простокваків? Хай ті й допоможуть!

– Попрохай! – одностайно вирішили всі.

– Тоді в дорогу! – виголосив Сизокрил. – Я понесу одного, хто зі мною? Ми повинні бути там до світання.

– Гаразд, я полечу! – мовив хтось із пугачів. – Але тільки до простоквакового болота…

– Ух! Сідай та полетіли! – звернувся Сизокрил до Джил.

– Гадаю, вона спить, – відповів за неї Бяклі.

Розділ 5

Зустріч із простокваком

Джил спала. Ще від початку совиної асамблеї на неї позіхи напали, і як вона не намагалася здолати дрімоту, а все ж дрімота здолала її. Можна тільки уявити її невдоволення, коли час од часу вона підхоплювалася від пташиного пугукання та зі здивуванням виявляла, що вона сидить на голих запилюжених дошках у напівзруйнованій темній чи то дзвіниці, чи то облоговій вежі, де з усіх закутків у пітьмі блимають очима сови. Та ще менше радості вона відчула, коли з’ясувалося, що треба ще кудись поспішати, та, як не дивно, не до ліжка, а бозна-куди, та ще й верхи, до того ж на… сові.

– Нумо, Поул, прокидайся, – крізь дрімоту долинув до неї голос Бяклі. – На нас чатують неабиякі пригоди!

– Годі вже з мене пригод! – також крізь сон відмахнулася була Джил.

Та вже за мить дозволила себе вмовити хоча б пересісти Сизокрилові на спину, і той здійнявся у повітря. Ніч та пронизливий вітер остаточно, хоча й ненадовго, її пробудили. Місяць уже зник, а зірок тієї ночі не було. Лише далеко позаду, озирнувшись, вона помітила маленький вогник, що мерехтів високо над землею, – певно, то світилося віконце в одній із веж Кейр-Паравеля. Їй одразу ж закортіло туди, де в затишних покоях уже розіслано ліжко та відблиски полум’я у каміні привітно грають на стінах.

Мимоволі вона сховала руки під плащем та запнулася в нього якнайщільніше. Десь неподалік у темряві лунали голоси: то Бяклі на льоту встигав перемовлятися зі своїм пугачем. «Ти ж бач, – позаздрила Джил, – ще й на розмови сил вистачає». Вона й не здогадувалася, у чому власне річ, а річ була в тому, що в Нарнії Юстас був уже не вперше: тут він загартувався у складних випробуваннях і навіть став справжнім морським вовком, коли ходив морями з тоді ще юним королем Каспіаном аж до східного краю світу. І от тепер нарнійський вітер надихав його на нові звитяги, повертаючи йому колишню силу.

Дорогою Джил довелося пильнувати, аби, чого доброго, знов не закуняти та й не гулькнути вниз із висоти пташиного льоту. Коли все нарешті скінчилося та пугачі здійснили посадку, усе тіло в неї затерпло, ноги не слухалися, а руки воліли не відчіплятися від пугачевої шиї. Таким чином вона якось сповзла на землю. Місцевість тут була вкрай непривітна: жодного деревця навкруги, лише вогкий вітер проймає.

– Агов, агов! – погукав Сизокрил. – Прокидайся, Трясогузе! Ти де?! Ми до тебе у справах за дорученням Лева, агов!

Аговкати довелося довго, але недарма. Десь удалині вогник замигтів і вирушив у їхній бік. А потім почувся й голос:

– Яким вітром? Що за вісті ви принесли на хвості? Чи якась біда стряслася? Чи не вмер, часом, король? Вороги якісь напали? Повінь сталася? Дракон кровожерливий прийшов?

Вогник наблизився. Тепер уже стало видко, що то неабиякий за розміром ліхтар, а от розгледіти того, хто ніс його, проти світла – зась. Світло вихоплювало то ноги, то руки, від чого й скидалося, що той і сам складався тільки з рук та ніг. Пугачі навперебій почали викладати йому новини, та слухати їх розповідь у Джил не було сил – від утоми вона вже окунів ловила. Вона стрепенулася лише тоді, коли пугачі вже прощалися з нею, та одразу ж знову закуняла. Тому подальші події, як вона не силувалася, на свіжу голову пригадати не спромоглася. Усе, що вона пам’ятала,