Господиня - Стефані Маєр

— Сподіваюся, не святої Марії?

Він уловив у моєму голосі тривогу.

— А що?

— Я там декого знаю.

На якусь мить він замовк.

— Тебе можуть упізнати?

— Ні. Ніхто не впізнає мого обличчя. На відміну від людей, у нас немає… розшукуваних злочинців.

— Це добре.

Але Джаред змусив мене замислитися над своєю зовнішністю. Та перш ніж я поділилася з ним своїми побоюваннями, він уклав мені в руку щось маленьке.

— Тримай це при собі.

— Що це?

— Якщо вони здогадаються, що ти… з нами, якщо захочуть… запхнути когось іншого в тіло Мелані, просто поклади це в рот і розкуси.

— Отрута?

— Так.

Я на мить замислилася, а тоді розсміялася. Нерви не витримували.

— Це не жарт, Вандо, — мовив Джаред злісно. — Якщо ти цього зробити не зможеш, то краще нам просто зараз повертатися назад.

— Ні, ні, я зможу, — я намагалась опанувати себе. — Я знаю, що зможу. Саме тому й сміюся.

— Я не розумію жарту, — сказав він різко.

— Бачиш, я б не зробила такого заради мільйона своїх родичів. Навіть заради… власних дітей. Я надто боюся остаточної смерті. Але я здатна зробити це заради однієї, абсолютно чужої мені дитини, — я знову засміялася. — Ну, хіба не маячня? Не хвилюйся, за Джеймі я життя віддам.

— Я тобі вірю.

На якусь мить стало тихо, а тоді я знову згадала про свою зовнішність.

— Джареде, у мене зараз вигляд зовсім не такий, як треба, щоб зайти в лікарню.

— У нас захований і кращий одяг, в інших машинах. Саме туди ми прямуємо. Будемо на місці не більш як за п’ять хвилин.

Я зовсім не це мала на увазі, але він мав рацію. Мій теперішній одяг негодящий. Гаразд, повернуся до цієї розмови пізніше — після того, як побачу себе в дзеркалі.

Джип зупинився, і Джаред різким рухом смикнув пов’язку в мене на очах.

— Можеш роззиратися, — мовив він, коли моя голова автоматично смикнулася вниз. — Тут нас нічого не видасть. Дістатися сюди не так легко.

Це була не печера — ми стояли біля кам’янистого насипу. Під кількома валунами виднілися акуратні підкопи, але неозброєним оком годі було щось помітити: що там могло бути, окрім болота й шутеру?

Джаред припаркував джип в одному з вузьких проходів. Дверцята не відчинялися, адже впритул притискалися до кам’яної стіни, тому мені довелося вилазити ззаду. До бампера кріпилася якась дивна конструкція з ланцюгів і двох потріпаних брудних шматків брезенту.

— Сюди, — мовив Джаред і провів мене в темну ущелину, заввишки в людський зріст. Він відкинув убік шматок запорошеного брезенту — виявилося, що під ним купа одягу. Джаред понишпорив у ній і витягнув новеньку й чистеньку футболку, навіть із ярличками. Повідривавши ярлички, він кинув її мені. Потім дістав пару штанів кольору хакі; перевірив розмір і теж кинув мені.

— Одягайся.

Якусь мить я вагалася, а він чекав, не розуміючи, в чому проблема. Я почервоніла й повернулася до нього спиною. Швиденько, наскільки дозволяли незграбні пальці, стягнула через голову стару футболку й одягнула нову.

Джаред прокашлявся.

— О… Я… е-е-е… піду по машину.

Його кроки віддалилися.

Я швидко стягнула свої поношені короткі спортивки й одягнула напрасовані штани. Туфлі були стоптані, але їх під штанами не помітно. До того ж зручне взуття не так легко знайти. Можна вдати, що це моя улюблена пара.

Знову ревнув мотор — цього разу тихіший, ніж у джипа. З тіні величезного валуна виїхав скромненький, непримітний седан. Джаред виліз із кабіни й пристебнув два шматки побитого дощем брезенту з джипа до заднього бампера нової машини. А тоді під’їхав до мене, і я зрозуміла, для чого ця хитромудра конструкція: важкий брезент волочився по піску й затирав сліди шин.

Джаред перехилився через сидіння й відчинив пасажирські дверцята. На сидінні лежав рюкзак. Він був порожній. Я кивнула сама до себе. Рюкзак мені знадобиться.

— Поїхали.

— Зажди, — сказала я й подивилася на своє віддзеркалення.

Щось негаразд. Я опустила на щоку довге пасмо, яке відросло вже до підборіддя, але цього було недостатньо. Я торкнулася щоки й закусила губу.

— Джареде. Я не можу зайти в лікарню з таким обличчям, — і я вказала на довгий нерівний шрам на шкірі.

— Що таке? — не зрозумів він.

— В жодної душі не може бути такого шраму. Його б одразу вилікували. Всім стане цікаво, звідки я, почнуть розпитувати…

Джаредові очі розширилися, а тоді примружилися.

— Може, варто було подумати про це, перш ніж я провів тебе з печер. Якщо вернемося назад, усі вирішать, що це був хитромудрий план, аби розвідати вихід.