Книга дивних нових речей - Мішель Фейбер
Я хотів би все докладно оповісти тобі, але наразі ще нічого оповідати. Наш зореліт без вікон. Довкола мене мільйони зірок та інших, напевно, дивовижних речей, але все, що я бачу, — це стіни, стеля й підлога. Добре, що в мене немає клаустрофобії.
Я пишу тобі олівцем на папері. (У мене було декілька ручок, але вони луснули, мабуть, під час «стрибка» — мою валізу всю залито всередині їхнім чорнилом. Недивно, що вони не пережили перельоту, зважаючи на те, як почувається моя голова!..) Хай там як, а коли хитромудра технологія зазнає невдачі, примітивна технологія заступає її, щоб виконати роботу. Ось так ми повертаємося до загостреної палички зі шматочком графіту всередині та до листів спресованої дерев’яної маси...
Ти, мабуть, гадаєш, чи не збожеволів я? Ні, не хвилюйся (поки що). Я не марю й не збираюся класти цього листа в конверт і клеїти марку. Я досі в дорозі — нам зосталося летіти ще трохи більше ніж добу. Щойно прибуду на Оазу і влаштуюся на новому місці, я перепишу ці записи. Мене під’єднають до мережі, і я зможу надіслати повідомлення тій штукенції, яку аміківці встановили у нас удома. До речі, можеш забути про те, що вона називається «Поштова обчислювальна машина Чжоу-23», як нам казали. Розмовляючи тут із хлопцями, я принагідно згадав про цей термін. Вони тільки посміялися. Тут цей пристрій називають «пострілом». Як типово для американців — скорочувати все до одного-двох складів. (Зате добре запам’ятовується.)
Гадаю, замість чекати весь день, я міг би скористатися «пострілом», що є на нашому кораблі. Тим паче, я надто збурений, щоб спати, і в такий спосіб непогано використав би час до приземлення. Але тоді послання моє могли б побачити інші, а мені цього не хотілося б через те, що я бажаю сказати тобі далі. Мої супутники — як би це сказати — не є зразково чуйними й розважливими. Якби я написав це на їхньому пристрої, цілком могло би статися, що один із них побачив би мого, листа і прочитав його вголос, на глум іншим.
Беа, пробач мені, що не можу ніяк про це забути, та мені досі прикро за те, що трапилося в машині. Я відчуваю, що підвів тебе. Як хотів би я обійняти тебе й усе виправити! Я картаю себе через дурницю, я знаю. Гадаю, це лише змушує мене усвідомити, як далеко ми одне від одного. Чи ж були коли-небудь чоловік із жінкою розділені такою незмірною відстанню? Здається, ще вчора я міг простягнути руку — і ти була поруч. Того ранку, останнього, який ми провели в ліжку разом, ти мала такий задоволений і спокійний вигляд. Але в машині ти вже виглядала пригніченою.
Окрім того, що я схвильований цим, я не можу сказати, що почуваюся впевнено щодо своєї місії. Можливо, я просто втомлений фізично і це скоро минеться, та я часто запитую себе, чи готовий до цього виклику. Решта чоловіків на кораблі, хоч і галасливі, але до мене ставляться дуже добре, трохи ніби навіть поблажливо. Та я певен, усім їм цікаво знати, чого це АМІК витрачає купу грошей, щоб доправити мене на Оазу, і, мушу визнати, те саме питання бентежить і мене особисто. Кожен член команди має чітко визначену роль. Туска (не знаю, як його на ім’я) — пілот, а на Оазі працює з комп’ютерами. Біллі Ґрехем на прізвисько Бі-Джи — інженер із великим досвідом у нафтовидобувній промисловості. Артур Северин — ще один інженер, але вже якийсь інший, щось пов’язане з гідрометалургійними процесами; моєму розуму це осягнути несила. Розмовляючи з ними, можна подумати, що це прості будівельники (і, гадаю, вони ними таки є!), але ці хлопці значно розумніші, ніж видаються, і, на відміну від мене, своїми вміннями щонайкраще відповідають власному призначенню.
Ну гаразд, гадаю, на сьогодні сумнівів у своїх силах досить!
Та частина листа, яку я нашкрябав ще на зорельоті, закінчилася — я здобувся не на багато з олівцем і папером, еге ж? Усе, що далі, написано (гаразд, набрано на комп’ютері) на Оазі. Так, я прибув, я тут! І перше, що я роблю, — це пишу тобі.
Приземлилися ми безпечно — власне кажучи, на диво м’яко. Не було навіть того дрижання й глухого удару, який відчуваєш, коли колеса літака торкаються землі. Більше схоже на ліфт, що зупинився на твоєму поверсі. Аби позбутися відчуття нереальності, я волів би, щоб це було щось драматичніше, щось навіть страшне. Натомість тобі кажуть, що ми приземлилися, двері відчиняються, ти виходиш у схожий на трубу перехід, достоту як У будь-якому аеропорту, й опиняєшся у великій жахливій будівлі, що виглядає
