Книга дивних нових речей - Мішель Фейбер

Пітер був занадто нажаханий, щоб говорити. То не була галюцинація. Це те, що трапляється зі Всесвітом, коли ти більше не спроможний тримати його разом. Скупчення атомів, промені світла, що утворюють ефемерні форми, перш ніж рухатися далі. Найдужче лякало Пітера, коли він розчинявся в пітьмі, те, що більше ніколи він не зможе дивитися на інших людей як раніше.

3

Велика пригода, безперечно, могла б і зачекати

— Ой-ой-ой-ой! — далекий жалісний голос із безформної порожнечі. — Ох ти ж як кепсько, курва його мати!

— Стеж за мовою, Бі-Джи. З нами тут духовна особа.

— Та ну його все до дупи! Поможи мені виповзти з цієї труни, старий!

Третій голос:

— Мені теж. Спершу мені.

— Ви ще про це пошкодуєте, хлоп’ята, — це другий голос протягнув поблажливо. — Ну та нехай.

Почулися шарудіння, кректання, хекання й бубоніння — звуки, характерні під час тяжкої фізичної праці.

Пітер розплющив очі, але обернутися на голоси не міг: так його нудило. Стелю й стіни наче судомило, а світло стрибало, як іграшка йо-йо. Здавалося, твердий каркас кімнати став еластичним, стіни здіймалися хвилями, а стеля вертілася довкола. Щоб позбутися марева, він заплющив очі, але стало тільки гірше, бо судоми почалися всередині його черепної коробки: очні яблука ніби хтось надував, як повітряні кульки, а вся кашкувата рідина з-під його обличчя мовби ось-ось мала випорснути крізь ніздрі. Пітерові здалося, що він відчуває, як мозок його виповнюються — або ж, навпаки, висушується — якоюсь огидною їдкою рідиною.

Десь поряд, у каюті, далі чулися кректання й звуки якоїсь метушні разом із ідіотським сміхом.

— Знаєте, це доволі весело, — зауважив насмішкувато тверезий голос, що помітно відрізнявся від двох інших, — спостерігати, як ви, хлопці, тут катуляєтеся підлогою, наче два жуки, обприскані отрутою.

— Агов! Це ж нечесно! Бісова система мала розбудити нас усіх одночасно. Отоді ми й побачили б, хто чого вартий.

— Ну... — знову самовдоволений голос. — Гадаю, комусь треба було прокинутися першим. Приготувати кави, перевірити, чи все працює як належить.

— То йди й перевіряй, Туско! Залиши нас із Бі-Джи з’ясовувати між собою, хто посяде почесне друге місце.

— Як скажете.

Кроки. Прочинилися двері.

— Гадаєте, усамітнилися? Мрійте, мрійте, хлоп’ята. Я прекрасно можу бачити на камерах спостереження, як ви тут вовтузитеся. Усміхніться!

Двері, клацнувши, зачинилися.

— Думає, що в нього з дупи сонце сяє, — пробурмотів голос із підлоги.

— Бо ти постійно її лижеш, старий.

Пітер лежав нерухомо, збираючись на силі. Підсвідомо він розумів, що його тіло повернеться до свого нормального стану свого часу і що, намагаючись примусити його функціонувати раніше, нічого не досягнеш, якщо тільки тобі не хочеться позмагатися з кимось. Двоє чоловіків на підлозі далі кректали, хихотіли й намагалися зіпнутися на рівні, демонструючи зневагу до хімічних препаратів, які дали їм змогу пережити «стрибок».

— Перший ти встанеш чи я?

— Та я вже стою, братухо... во, диви!

— Ох і свистиш, старий! Це називається не «стоїш», а «спираєшся». Ну ж бо, відпусти лавку.

Звук падіння тіла на підлогу, знову регіт.

— Зараз подивимося на тебе, братухо. Спробуй-но краще...

— Запросто.

Звук падіння ще одного тіла на підлогу, істеричний млявий сміх.

— Я вже й забув, як після цього кепсько, старий.

— Пусте, декілька бляшанок коки все поправлять.

— То дурня, старий. От коксу б нюхнути — і все нормальок.

— Ти тупіший, ніж я думав, якщо тобі мало і хочеться ще догнатися.

— Я просто міцніший за тебе, братухо, просто я міцніший.

Так воно й тривало. Двоє чоловіків шпигали один одного словами, бравували на вітер, вичікуючи на час, коли обидва змогли стояти на ногах. Копирсаючись у поліетиленових мішках, вони кректали й пихтіли, кепкували один з одного через одяг, потім узулися й стали ходити туди-сюди, випробовуючи свою здатність пересуватися на ногах. Пітер лежав у своїй колисці, дихаючи неглибоко й чекаючи, коли кімната припинить рухатися. Урешті-решт стеля заспокоїлася.

— Йоу, братухо!

Велике обличчя замаячіло перед його очима. На якусь мить Пітер подумав, що воно не людське. Здавалося, голова кріпиться до шиї перевертом: брови на підборідді, а борода стримить угору. Але ні: лице належало людині, без сумніву, людині, просто було дуже не схоже на Пітерове. Темно-коричнева шкіра, безформний ніс, гарні карі очі, трохи почервонілі. М’язами, що на шиї, можна було б піднімати й опускати ліфт у багатоповерхівці. А схожі на брови жмутики волосся на підборідді виявилися бородою. Не великою, кошлатою, а однією з тих мистецьки різьблених борідок, останнього крику моди, які вам вистрижуть у дорогих перукарнях. Багато років тому вона, мабуть, мала вигляд чіткої лінії, наведеної чорним фломастером, але чоловік дійшов уже середніх літ, і борідка стала клочкуватою, поцяткованою сивиною. На голові ж, яка лисіла дедалі сильніше, зосталося лише кілька кучерявих ковтяхів.

— Радий знайомству, — прокавкав Пітер. — Я Пітер.

— Бі-Джи, братухо, — відповів темношкірий чоловік, простягаючи руку. — Витягнути тебе звідси?

— Я... я, мабуть, ще трошки полежу.

— Не затримуйся надовго, братухо, — сказав Бі-Джи, вишкірившись білосніжною посмішкою. — А то понакладають тут собі в штани, а корабель наш маленький.

Пітер усміхнувся, не впевнений, чи новий знайомий казав це як пересторогу щодо того, що може статися, чи як спостереження того, що вже сталося. Віскозний сповиток, у якому він лежав у своєму ліжку-колисці, здавався вогким і тяжким, але таким він здавався ще тоді, коли жінка в халаті обмотувала ним Пітера.

Перед очима загойдалося ще одне обличчя. Воно було засмагле, належало білому чоловікові років п’ятдесяти, із сивим рідкуватим волоссям, підстриженим армійським йоржиком. Очі налиті кров’ю, як і в Бі-Джи, але блакитні й сповнені спогадів про безрадісне дитинство, тяжке розлучення й круті повороти на роботі.

— Северин, — промовив він.

— Га?

— Арті Северин. Треба вас звідсіля витягнути, друзяко. Що швидше почнете пити, то швидше знову відчуєте себе людиною.

Бі-Джи та Северин вийняли Пітера з колиски так, наче діставали з упаковання щойно куплене приладдя: не надто ніжно, але досить обережно, щоб чогось не відірвати й не пошкодити. Ледве ноги Пітера торкнулися підлоги, як чоловіки понесли його з кімнати коротким коридором до ванної. Там вони зняли з його стегон пов’язку з тонкої тканини, яку він мав на собі протягом останнього місяця, обприскали