Книга дивних нових речей - Мішель Фейбер
Вечеряли в контрольному відсіку, тобто у приміщенні, де були прилади, призначені для пілотування й навігації. Усупереч Пітеровим сподіванням, ступивши всередину, він не побачив нічого такого, від чого б йому перехопило дух. Не було там гігантського вікна з виглядом на безкрайній обшир космосу, із зорями й туманностями. Там узагалі не було вікон; окові ні на чому було спинитися — тільки армопластикові стіни з вентиляційними продухвинами, умикачами світла, регуляторами вологості та кількома ламінованими плакатами. Пітер уже бачив ці зображення раніше, в аміківських брошурах, ще коли подавався на цю вакансію. Це були блискучі плакати фірмового виробництва, на яких зображено стилізований корабель, стилізовану пташку зі стилізованою галузкою в дзьобі й невеличкий шматочок тексту, що вихваляв високі стандарти АМІК у практиці ведення бізнесу та необмежений потенціал приносити користь людству.
Пульт керування космічним кораблем теж виявився не таким вражаючим, яким уявляв його собі Пітер: ані тобі велетенських штурвалів, ані циферблатів, лічильників чи мерехтливих спалахів лампочок — лише кілька невеличких клавіатур, надтонких моніторів і один комп’ютерний корпус, що стояв окремо, схожий на банкомат чи на автомат, що продає всілякі перекуски. Сказати щиро, контрольний відсік більше скидався на офіс, ніж на капітанський місток. Ба навіть на досить жалюгідний офіс. Тут нічого не вказувало на те, що вони пливуть просторами чужої сонячної системи, за трильйони миль від дому.
Туска, пілот, сидів на обертовому кріслі, відвернувшись від моніторів, і розглядав невеличке пластикове горня, яке підніс собі аж до обличчя. Він був у шортах, а на ногах, голих і волохатих, які недбало закинув одна на одну, мав тенісні туфлі без шкарпеток.
— Ласкаво просимо назад, до світу живих, — промовив він, опускаючи горня на своє огрядне черево. — Добре спалося?
— Я не знаю, чи це був справжній сон, — відказав Пітер. — Радше очікування, коли знову відчуєш себе людиною.
— Це потребує трохи часу, — погодився Туска і знову підніс посудину з локшиною до обличчя.
У цього чоловіка була борода мишастого кольору, і, очевидно, він добре знався на тому, як доправляти мастку їжу до рота повз небезпеки, що чаїлися в густих заростях на обличчі. Навертівши трохи локшини на виделку, він стулив довкола неї свої чітко окреслені червоні губи.
— Ось, тримайте ваше, Пітере, — сказав Северин. — Я вже зірвав фольгу.
— Щиро дякую, — відповів Пітер, сідаючи за чорний пластиковий стіл, за яким Бі-Джи й Северин уже наминали локшину, орудуючи пластиковими виделками у своїх горнятах. Три невідкорковані бляшанки кока-коли стояли напоготові. Пітер заплющив очі й промовив безгучно молитву подяки за їжу, яку він збирався спожити.
— Ти ж християнин, правда? — запитав Бі-Джи.
— Правда, — відказав Пітер.
Локшину з тушкованим м’ясом було розігріто в мікрохвильовій печі нерівномірно: частина була така гаряча, що аж обпікала, а частина ще хрускотіла льодком. Пітер перемішав усе, щоб досягти компромісно теплої температури.
— Колись, давно-давно, я був у «Нації ісламу»[4], — сказав Бі-Джи. — Вони допомогли, коли мені було важко. Але, старий, з тим стільки мороки! Цього не можна, того не можна! — Бі-Джи розчахнув свій чималий рот, завантажив туди цілу виделку звивистої страви, пережував тричі й проковтнув. — Ще треба було ненавидіти євреїв і білих. Вони тобі чешуть, що то не примусово, і всяку таку дурню. Але всім усе зрозуміло, старий. Усім усе зрозуміло. — Ще одна здоровенна порція локшини пішла до рота. — Я сам вирішую, кого мені ненавидіти, січеш, що кажу? Хто мене задовбує, тих я й ненавидітиму. І вони можуть бути білі, чорні, хоч аквамари-и-инові, старий! Мені то по барабану.
— Гадаю, це означає й те, — промовив Пітер, — що кого любити — це теж ваш власний вибір.
— Збіса правильно. Біла луцька, чорна луцька — усі гарні.
Туска чмихнув.
— Я певен, ти справив прекрасне враження на нашого панотця. — Він закінчив їсти й зараз витирав обличчя й бороду вологою серветкою.
— Мене не так легко обурити, — відказав Пітер. — Принаймні, не словами, це точно. У нашому світі достатньо всіляких способів висловити свою думку.
— Але ми зараз не в нашому світі, — із похмурою посмішкою відказав Северин.
Він відкоркував бляшанку кока-коли, і пінистий струмінь коричневої рідини вдарив аж до стелі.
— Го-о-осподи Боже! — вигукнув Туска, ледве не впавши зі свого крісла.
Бі-Джи тільки посміхнувся.
— Я все приберу, я все приберу, — заметушився Северин, вихоплюючи з дозатора оберемок паперових рушників.
Пітер допоміг йому витерти липку рідину зі стільниці.
— Кожного бісового разу одне й те саме, — бурмотів Северин, просякуючи собі груди, передпліччя, стілець і морозильник, звідки було вийнято кока-колу. Потім зігнувся, щоб витерти підлогу, килим, який, на щастя, і так був коричневий.
— Скільки разів ви вже літали на Оазу? — запитав Пітер.
— Три. І щоразу присягався, що не повернуся.
— Чому ж?
— Оаза позбавляє розуму.
Бі-Джи чмихнув:
— Ти й так уже несповна розуму, братухо.
— Містер Северин і містер Ґрехем обидва вкрай неврівноважені особистості, Пітере, — врочисто, наче суддя, виголосив Туска. — Я знаю їх багато років. Оаза — це найкраще місце для таких, як вони. Там вони при роботі. — Він жбурнув своє порожнє горня з-під локшини у відро для сміття. — До того ж вони справжні знавці своєї справи. Найкращі. Ось чому АМІК витрачає на них гроші.
— А ти, братухо? — звернувся Бі-Джи до Пітера. — Ти найкращий?
— Найкращий хто?
— Найкращий проповідник.
— Насправді я не вважаю себе проповідником.
— Ким же ти себе вважаєш, братухо?
Пітер, не знаючи, що відповісти, проковтнув клубок, що став йому в горлі. Його мозок досі перебував під впливом тієї шаленої сили, що перетрусила бляшанки з кока-колою. Йому хотілося, щоб поруч була Беатріс, щоб вона відповідала на запитання, щоб спрямувала цю суто чоловічу розмову в більш плідне річище.
— Я лише той, хто любить людей і прагне допомагати їм, хай як би вони не виглядали.
Ще одна широка посмішка розітнула велике обличчя Бі-Джи, наче він збирався сказати ще щось дотепне. Але той зненацька посерйознішав.
— Ти справді так думаєш? Без базару?
Пітер пильно
