Вічне життя Смерті - Лю Цисінь
Можливо, Чен Сінь іще працює тут. Робочий час добігав кінця. Якщо він зачекає біля виходу, то, ймовірно, матиме нагоду її побачити.
Ворота Академії були дуже широкими, а на чорній невеличкій стіні біля телескопічної огорожі великими золотими ієрогліфами була викарбувана офіційна назва установи — Восьма дослідницька академія, й вона значно розрослася від часу заснування. Йому раптом спало на думку: а чи не має такий великий заклад інших виходів? Тож він підвівся й уточнив це в охоронця. Виявилося, що насправді виходів ще чотири, окрім цього!
Він повільно повернувся на своє місце й знову сів. Робити більше не було чого.
Шансів лишалося небагато за умови, якщо Чен Сінь після закінчення навчання все ще тут працює, якщо сьогодні в неї не вихідний і якщо вона виходитиме після роботи саме через ці ворота з п’ятьох.
Ця мить увібрала в себе всю сутність його життя: наполегливе спостереження за промінчиком надії, який от-от має з’явитися на обрії.
Робочий день скінчився, й люди потяглися до виходу: дехто пішки, деякі їхали на велосипедах чи автівках. Потік людей і транспортних засобів спочатку збільшувався від тоненької цівки до бурхливого потоку, а потім почав спадати. За годину з воріт виходили лише поодинокі люди та від’їжджали нечисленні машини.
Ані сліду Чен Сінь.
Він був переконаний, що не пропустив її, навіть якщо вона їхала в автомобілі. Тож Чен Сінь уже не працювала тут взагалі, чи не вийшла на роботу сьогодні, чи ж скористалася іншим виходом.
Призахідне сонце видовжувало тіні будинків і дерев, роблячи їх схожими на численні руки, які тягнулися до нього, аби втішити й розрадити.
Він не зрушив із місця, поки геть не зсутеніло. Пізніше не міг пригадати, як повернувся на таксі в аеропорт, прилетів у своє місто й дістався холостяцького гуртожитку фірми, в якій працював.
Він відчував, що вже помер.
Він натиснув «1».
Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» — натисніть «3», якщо «Ні» — натисніть «0».
Яку епітафію вигравірують на його могилі? Насправді він навіть не був певен, що матиме окрему могилу. Місця для поховання довкола Пекіна коштували великих грошей. Навіть якби батько захотів придбати для нього ділянку на кладовищі, швидше за все, сестра виступила б проти цієї ідеї — вона ще жива, і їй ніде жити. Найімовірніше, його прах замурують у стіну на Бабаошаньському цвинтарі. Але якщо він усе-таки матиме надгробок, то було б добре, якби там написали:
Прийшов у цей світ, полюбив, подарував зірку й пішов у засвіти.
Він натиснув «3».
***
По той бік скла відбувалася якась метушня. Щойно Юнь Тяньмін останній раз натиснув кнопку, що відділяла його від смерті, двері в кімнату для евтаназії прочинилися, й до неї ввалилася ціла юрба людей. Першим до ліжка ринувся керівник програми евтаназії, аби натиснути кнопку вимкнення на ін’єкційній машині, а на п’яти йому наступав директор лікарні, який вирвав шнур живлення машини з настінної розетки. Ще за мить медсестра так сильно смикнула трубку з препаратами, що вирвала її з одночасно з обох боків: із машини й із лівого зап’ястка Тяньміна, спричинивши кілька болісних митей.
Усі зібралися довкола трубки, силуючись розгледіти щось усередині.
Нарешті хтось мовив:
— Ми ледве встигли! Схоже, препарат ще не потрапив до його кровоносної системи.
Медсестра заходилася перев’язувати Тяньміну закривавлений зап’ясток.
По той бік скляної перегородки залишилася стояти лише одна людина, але вона осявала для нього цілий світ. Там стояла Чен Сінь.
***
Тяньмін відчував, як сльози Чен Сінь просочуються крізь одяг, зрошуючи йому груди.
Побачивши її вперше, він подумав, що вона геть не змінилася. Але тепер помітив, що волосся Чен Сінь, яке завжди спадало до плечей, підстрижено коротше і зачіска сягає лише шиї. Кінці були елегантно підкручені й ніби спокушали простягнути руку й нарешті доторкнутися до волосся — зробити те, чого він так давно прагнув. Але йому досі бракувало для цього сміливості.
Я повна руїна, — подумав він. Але ще ніколи в житті не почувався так легко, немов парив в небесах.
Тривала тиша нагадувала вічний спокій у Царстві небесному, й Тяньміну хотілося, щоб так тривало вічно. Тобі не під силу врятувати мене, — сказав він подумки Чен Сінь. — Я дослухаюся до твого прохання й не шукатиму більше можливості зробити евтаназію легально. Але все одно від долі не втечеш — усі там будемо. Сподіваюся, ти погодишся прийняти подаровану мною зірку, й вона принесе тобі щастя.
Чен Сінь, здавалося, почула його думки й підняла голову. Уперше їхні очі опинилися настільки близько, значно ближче, ніж він міг навіть мріяти. Її прекрасні очі, ще яскравіші від виплаканих сліз, краяли йому серце.
Але коли вона, зрештою, змогла вимовити хоча б слово, він почув геть неочікуване:
— Тяньміне, а тобі відомо, що закон про евтаназію був ухвалений саме заради тебе?
Рік 4-й Епохи кризи. Чен Сінь
Для Чен Сінь початок Трисоляріанської кризи збігся в часі із закінченням навчання в аспірантурі, й вона прийняла пропозицію приєднатися до спеціальної дослідницької групи, зайнятої в проєкті з розробки двигуна для нового покоління сімейства ракет-носіїв «Великий похід». Іншим така посада видавалася дуже престижною й перспективною.
Але початковий ентузіазм Чен Сінь щодо вибору професії давно згас. Вона поступово дійшла розуміння, що ракети на хімічному паливі нагадують велетенські димарі на зорі промислової революції. У ті дні багато поетів оспівували ці димарі як символи набуття людством статусу промислової цивілізації. Так і зараз — люди тієї ж професії хвалять хімічні ракети як знамення настання космічної ери в історії людства. Але насправді, покладаючи всі сподівання лише на хімічні ракети, людство, можливо, так ніколи й не вступить у реальну космічну еру.
Початок Трисоляріанської кризи зробив цей факт лише очевиднішим: покладатися на хімічні процеси як рушійну силу для створення системи захисту Сонячної системи — повна утопія. Тож вона особисто була зацікавлена не надто звужувати коло своїх професійних інтересів, тому відвідала чимало факультативних занять на курсі з принципів будови й функціонування ядерної силової установки. Після початку кризи всі проєкти в аерокосмічній галузі отримали нове дихання, й навіть давно відкладена ідея космоплану почала втілюватися в життя. Її дослідницька група отримала завдання почати первинні проєктні роботи зі створення двигуна космопланів для польотів уже безпосередньо в космічному просторі. Шанси на кар’єрне зростання були дуже перспективними: її здібності визнавали всі, а в аерокосмічній галузі Китаю значна частка керівників традиційно походила з підрозділів, які займалися саме створенням двигунів для літальних апаратів.
Але оскільки вона мала чіткі переконання, що хімічні двигуни — це технології позавчорашнього дня, то розуміла, що в далекій перспективі люди й підрозділи, які займаються їх розробкою, не мають шансів на майбутнє. Рух у неправильному напрямку щонайменше означає тупцювання на місці, натомість успіх у її роботі вимагає повної концентрації й відданості справі.
