Вічне життя Смерті - Лю Цисінь

— Вам дуже пощастило, як і тій дівчині, яка отримає подарунок у вигляді зірки, — промовив доктор Хе в густу темряву ночі.

— Не думаю, що я можу називати себе щасливцем. Я незабаром помру, — відповів Тяньмін, переводячи погляд із неба на доктора. Потім, поглянувши знову на нічне небо, він напрочуд легко відшукав DX3906.

Тяньмін зрозумів, що доктор Хе геть не здивований почутим. Він просто мовчки дістав сигарети й прикурив. Можливо, він раніше помітив якісь симптоми. Після тривалої мовчанки доктор відповів:

— Хай би й так, ви все одно щасливець. Більшість людей до скону так і не піднімають очей від землі, щоб поглянути у Всесвіт.

Хмара тютюнового диму пропливла повз Тяньміна, заступаючи йому тьмяний полиск далекої зорі, й у нього промайнула думка, що до того часу, як Чен Сінь побачить її на власні очі, його вже не буде серед живих.

Насправді те, що він зараз бачить і невдовзі побачить вона, — лише відображення зірки 286-річної давнини. Це слабке світло мандрувало космосом майже три століття, перш ніж дісталося їхньої сітківки, а випромінюване прямо зараз досягне Землі лише через наступні 286 років, коли й сама Чен Сінь уже перетвориться на порох.

Що за життя на неї очікує? Він сподівався, що вона завжди пам’ятатиме: в цьому безкрайому океані зір одна належить саме їй.

***

Цей день стане останнім у житті Тяньміна, й він хотів запам’ятати його завдяки чомусь особливому. Але не судилося.

Прокинувшись, як завжди, о сьомій ранку, він побачив, як сонячні промені гуляють звичним квадратом на протилежній стіні. Погода за вікном теж була звичною: ні холодно, ні жарко. Сіро-синім небом, як і зазвичай, пливли хмари; за вікном дуб звично скрипів гілками без жодного символічного листочка. Сніданок теж не вирізнявся різноманіттям з-поміж попередніх.

Цей день, як і минулі 28 років, 11 місяців і 6 днів, насправді не містив у собі нічого особливого.

Як і старий Лі, Тяньмін не розповів своїй родині про евтаназію. Він хотів залишити листа батькові, але не знайшов потрібних слів і зрештою здався.

Рівно о десятій, як і домовлялися, Тяньмін увійшов до кімнати для евтаназії так само спокійно, немов прямував на щоденний медичний огляд. Він виявився четвертою людиною в місті, яка вирішила добровільно піти з життя, тож подія не викликала жодного інтересу серед представників ЗМІ. У кімнаті на його появу очікували п’ятеро: двоє нотаріусів, оператор, медсестра й представник лікарні. Лікаря Чжана серед них не було.

Тож ніщо йому не заважатиме піти з життя тихо.

За його вказівкою кімнату нічим не прикрашали. На вигляд це була проста стерильна кімната з білими стінами, й тому він почувався комфортно.

Тяньмін сказав оператору, що ознайомлений із процедурою і йому не потрібен додатковий інструктаж. Той просто кивнув і вийшов, залишившись по інший бік скляної стіни. Після того як пішли нотаріуси, в кімнаті для евтаназії лишилася тільки медсестра. Ця вродлива дівчина не виказувала жодного страху чи невпевненості, хоча вперше асистувала під час такої процедури. Чітким і впевненим рухом вона ввела голку автоматичної ін’єкційної машини у вену лівої руки Тяньміна.

Цієї миті він відчув дивний зв’язок із медсестрою, адже вона виявилася останньою людиною у світі, кого йому судилося побачити перед смертю. Тяньміну раптом закортіло дізнатися, хто йому допоміг побачити світ 28 років тому. Ці двоє людей входили до невеличкої когорти тих, хто справді бажав йому допомогти протягом усього його життя. Тяньмін відчув потребу подякувати їм усім, тож просто сказав медсестрі:

— Дякую.

Дівчина усміхнулася у відповідь і пішла. Її кроки були тихими, як у кішки.

Програма активувала екран угорі, й на ньому висвітилося перше запитання:

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» — натисніть «5», якщо «Ні» — натисніть «0».

Він народився в родині інтелектуалів, проте його батькам вочевидь, бракувало комунікативних суспільних навичок і життєвої мудрості, тож вони не надто багато досягли в житті. Хоча батьки не мали жодного стосунку до еліти, вони воліли дати Тяньміну освіту, яку, за їхнім уявленням, здобувають діти аристократів. Усі книги, які він читав у дитинстві, були рафінованою класикою. Іншої музики, крім класичної, чути йому не доводилося. Друзі мали походити виключно з високоосвічених, інтелігентних сімей. Батьки йому завжди нагадували, що довкола — лише вульгарні люди з огидним почуттям прекрасного й що смак членів їхньої родини значно вишуканіший за обивательський.

У початковій школі Тяньмін іще товаришував із кількома хлопчиками, проте ніколи не наважувався запросити їх додому, адже зрозуміло було, що батьки не схвалять його дружби з цими «вульгарними дітьми». Але вже в середній школі через продовження «аристократичної освіти» Тяньмін зажив репутації відлюдника. Саме в цей час батьки розлучилися: тато зустрів молоду жінку — страхову агентку, а мати вдруге вийшла заміж за заможного будівельного підрядника. Нові обранці батьків, як на диво, були представниками саме тих верств, обмежити спілкування сина з якими вони так прагнули. Тож жодного морального авторитету й надалі виховувати дитину в цьому дусі в них не лишилося.

Але й уже отриманої порції «освіти» Тяньміну вистачало з лихвою. Що більше він намагався розірвати ментальні пута, то сильніше вони врізалися в його свідомість. У середній школі він щодалі ставав замкненішим, чутливішим і уникав уваги людей.

Усі спогади про дитинство та юність були одноманітно сірими.

Він натиснув «5».

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» — натисніть «2», якщо «Ні» — натисніть «0».

Він уявляв собі університет як некомфортне, відразливе місце: незнайоме оточення, натовпи дивних людей, складний шлях адаптації до всього нового. Його очікуван­ня здебільшого справдилися, все так і було. Доти, доки він не зустрів Чен Сінь.

Тяньмін і раніше приваблював дівчат, проте сам жодного разу не відчував нічого подібного: звичний дивний холод поступився місцем теплим сонячним променям, які переливалися навколо. Спочатку він навіть не усвідомлював джерела цього дива. Здавалося, немов сонце силується пробитися крізь важкі хмари, що застилають увесь небосхил, через що світіння більше нагадує бліду тінь місячного сяйва. Лише тоді, коли воно зникає, люди усвідомлюють, що це й було світло дня. Сонце Тяньміна закотилося на довгий період свят першого жовтня[12], коли Чен Сінь поїхала додому й довкола запанувала звична сірість.

Зрозуміло, що найімовірніше не тільки він відчував щось подібне з від’їздом Чен Сінь. Але його страждання не йшли в жодне порівняння з безсонними ночами інших хлопців, бо в нього не могло бути навіть найменших підстав сподіватися на щось. Він добре знав, що дівчатам не подобаються його відчуженість і надзвичайна чутливість. Усе, на що він міг розраховувати, — милуватися здалеку, купатися в променях випромінюваного нею світла, стиха милуючись красою весни.

Найпершим враженням, що виникло у Тяньміна від Чен Сінь, була її надзвичайна небагатослівність. Вродливі дівчата рідко бувають мовчазними, але вона не справляла враження снігової королеви. Чен Сінь говорила мало, проте готова була слухати з непідробною зацікавленістю: ясний, тихий погляд її очей переконував, що для неї важливе почуте.

Чен Сінь, на відміну від вродливих однокласниць, ніколи не ігнорувала Тяньміна, завжди усміхалася й віталася при зустрічі. Кілька разів, коли вся група збиралася на якусь вилазку, організатори — навмисно чи