Плавучий острiв - Жюль Верн

— Якщо так, — каже Івернес, — то можна сподіватися, ви виготовляєте також і дощ, щоб поливати ваші моріжки й клумби?

— Саме так, пане, — відповідає американець погладжуючи бороду, крізь густі пасма якої блищать на його пальцях коштовні персні.

— Дощ на замовлення! — дивується Себастьян Цорн.

— Так, мої дорогі друзі, дощ, який водогони, прокладені під землею, дозволяють регулярно й рівномірно розбризкувати, щоб він був якнайплідніший. Хіба ж це не краще, аніж чекати ласки природи й підлягати примхливим випадковостям клімату, проклинати негоду, не маючи змоги запобігти лихові: чи то впертим безупинним дощам, чи то місяцям посухи?

— Дозвольте вас запитати, пане Менбаре, — переймає його Фрасколен. — Хай ви влаштовуєте дощ за власним бажанням, гаразд! Та ви ж не можете перешкодити йому падати з неба…

— Небо? А воно тут до чого?

— Небо, або, коли волієте за краще, хмари, з яких іде дощ, атмосферні течії з усім їхнім почтом: циклонами, торнадами[37], шквалами, бурями, ураганами… Тому під час негоди…

— Негоди? — повторює Калістус Менбар.

— Наприклад, узимку…

— Взимку? Що це означає?

— Кажуть вам, зима, мороз, сніг, крига! — вигукує

Себастьян Цорн, який шаленіє від іронічних запитань цього янкі.

— Ми цього не знаємо! — спокійно відказує Калістус Менбар.

Четверо парижан перезираються. Хто перед ними: божевільний чи містифікатор? У першому випадку його треба зачинити, у другому — відлупцювати.

Тим часом вагони трамвая повільно котяться серед чарівних садів. Себастьян Цорн і його товариші неясно розрізняють за межами цього величезного парку смужки старанно обробленої землі, що стелються різнокольоровими пасмами, наче зразки тканин, які колись вивішували біля дверей кравця. Це, без сумніву, грядки з картоплею, капустою, морквою, цибулею, себто з усім, що потрібно для добрячого овочевого супу.

Та їм хотілось би опинитися серед ланів, подивитися, як ростуть у цій незвичайній місцині овес, кукурудза, ячмінь, жито, гречка та інша пашниця.

Раптом перед їхні очі постає завод; його димарі підносяться над низькими дахами з матового скла. Ці димарі на металевих підпорах схожі на труби океанського пароплава «Грейт-Істерн», могутні гвинти якого рухають не менш як сто тисяч кінських сил, з тою різницею, що замість хмар чорного диму із заводських димарів вилітають легенькі його завої, зовсім не забруднюючи повітря.

Завод займає ділянку в десять тисяч квадратних ярдів[38], тобто близько гектара. Це перше індустріальне підприємство, яке бачить квартет, відколи він «екскурсіонує» — хай пробачать нам це слово — під керівництвом американця.

— Яке це підприємство? — питає Пеншіна.

— Це фабрика, устаткована випарними апаратами, що працюють на нафті, - відповідає Калістус Менбар, і його гострий погляд, здається, загрожує просвердлити скельця пенсне.

— А що вона виробляє, ваша фабрика?

— Електричну енергію, що розподіляється по всьому місту, парку, околиці і дає світло й силу двигунам. Одночасно цей завод постачає електричну енергію нашим телеграфам, телеавтографам, телефонам, телефотам, дзвінкам, кухонним плиткам, усім нашим машинам, освітлювальній апаратурі, алюмінієвим лампам, підводним кабелям…

— Підводні кабелі? — жваво перепитує Фрасколен.

— Так! Вони з’єднують місто з різними пунктами американського узбережжя.

— Невже була потреба будувати такий величезний завод?

— Аякже… з нашими витратами електричної енергії… а також енергії розумової! — відповідає Калістус Менбар. — Повірте, панове, довелось витратити неймовірну кількість тої й другої, щоб створити це незрівнянне місто, єдине в усьому світі!

Чутно приглушене гарчання велетенського заводу, звуки виверження потужної пари, уривчасте гудіння машин, відчувається легке тремтіння ґрунту, що свідчить про дію механічних сил, які переважають усі досягнення сучасної індустрії. Невже для того, щоб рухати динамо-машини й постачати енергію акумуляторам, потрібна ця нечувано могутня сила?

Трамвай минає завод і зупиняється за чверть милі відтіль, біля портового вокзалу.

Наші туристи виходять, і їхній гід, без упину вихваляючи все навколо, веде їх прибережжям, що тягнеться вздовж складських приміщень і доків. В порту, що має форму овала, може стояти на причалі суден десять, не більше. Це скоріше внутрішня гавань, а не порт, вона відгороджена від моря молом — двома зведеними на залізній арматурі дамбами, освітленими велетенськими ліхтарями, вогні яких служать дороговказом суднам у відкритому морі.

Сьогодні в гавані всього з півдванадцятко пароплавів: котрі призначені перевозити нафту, котрі — різні товари щоденного вжитку, а також кілька барж, обладнаних електричною апаратурою для рибної ловлі в морі.

Фрасколен помітив, що гавань виходить на північ, і зробив висновок, що порт розташований у північній частині одного з тих виступів на каліфорнійському узбережжі, які висуваються далеко в океан. Він зауважує також, що морська течія прямує на схід і що вона досить дужа, бо біжить обабіч дамби так швидко, як хвилі вздовж бортів судна під час плавби. Це пояснюється, очевидно, силою припливу, хоч на узбережжі Західної Америки припливи звичайно дуже помірні.

— А де та річка, яку ми переїжджали вчора ввечері на поромі?

— Вона позаду нас, — коротко відповідає янкі.

Але їм треба поспішати, щоб вчасно повернутись до міста й не запізнитись на вечірній поїзд до Сан-Дієго.

Себастьян Цорн нагадує про цю обставину Калістусові Менбару, але той їх заспокоює:

— Не турбуйтесь, дорогі друзі… ми ще маємо час… Електропоїзд, що йде вздовж узбережжя, відвезе вас у місто… Вам хотілось обняти поглядом всю цю місцевість, і раніш ніж за годину ви зробите це з вежі обсерваторії.

— Ви нас запевняєте?.. — наполягає віолончеліст,