Плавучий острiв - Жюль Верн

— Коли оглянете все місто, що, до речі, робить йому велику честь.

Слова американця дуже дивні; та, зрештою, це не так уже й важливо. Опівдні закінчиться їхня цікава прогулянка, і тоді, якщо вони дізнаються про назву міста навіть ту хвилину, коли залишатимуть його, вони будуть задоволені, чи ж не так? Єдиний сумнів, що виникає з цього приводу: незрозуміло, як таке велике місто на каліфорнійському узбережжі існує поза Федерацією штатів і, з другого боку, як пояснити, що їхній погонич навіть не згадав про нього? Та саме головне для музикантів — не пізніше як за двадцять чотири години дістатися до Сан-Дієго, де вони взнають розгадку цієї таємниці, коли б навіть Калістус Менбар не зволив її відкрити.

Цей чудернацький чолов’яга знову вдається до багатослівних описів, не криючись із тим, що він нічого не хоче пояснювати до кінця.

— Панове, — каже він, — ми вступаємо на Тридцять сьому авеню. Ось милуйтесь цією чудовою перспективою!! Тут також немає ані крамниць, ані універсальних магазинів, ні того жвавого руху, що позначає торговельні квартали. Ви бачите тільки особняки й приватні будинки, але їх власники не такі багаті, як мешканці Дев’ятнадцятої авеню. Ці рантьє мають мільйонів десять-дванадцять…

— Справжні старці, що й казати! — каже Пеншіна, й багатозначна гримаса кривить його губи.

— Е, пане альт, — каже Калістус Менбар, — завжди буваєш злидарем відносно когось іншого. Мільйонер багатий проти того, хто має сто тисяч франків. Але він зовсім не багатий поруч із тим, хто володіє ста мільйонами!

Вже багато разів наші артисти мали нагоду зауважити, що мова їхнього балакучого чичероне рясніє словом «мільйон», та й справді, звабливе слово! Американець вимовляє його, надимаючи щоки, проказуючи звуки чітко, мов метал, наче голосом карбує монети. Якщо з його уст сиплються не коштовні камінці, як з уст того хрещеника фей із казки, що сіяв повсюди перли й смарагди, то в усякому разі — золоті монети.

Себастьян Цорн, Пеншіна, Івернес і Фрасколен оглядають далі незвичайне місто, що його географічна назва все ще їм невідома. На вулицях жвавий рух, люди, що їм зустрічаються, всі гарно одягнені, жебрацькі лахміття не ображають нічийого ока. Повсюди трамваї, карети, вантажні повози, які рухає електрика. На найбагатолюдніших вулицях — рухливі тротуари, які діють силою замкненого ланцюга, ними можна ходити подібно до того, як ходять у поїзді.

Електричні коляски котяться бруком безшелесно, мов кулька по сукну більярда. Що ж до повозів у власнім розумінні цього слова, які тягнуть запряжені в них коні, то їх можна зустріти тільки в найрозкішніших кварталах.

— А ось і церква, — каже Фрасколен.

Він указує на будівлю доволі громіздку, позбавлену будь-якого архітектурного стилю, схожу на пухкий савойський пиріг. Вона наче вросла посеред майдану, на зеленому моріжку.

— Це протестантська церква, — пояснює Калістус Менбар, зупиняючись проти цієї споруди.

— А у вашому місті, - питає Івернес, — є й католицькі церкви?

— Звичайно, пане. А втім, мушу вам сказати, що хоч на земній кулі існує тисяча різних релігій, ми тут додержуємося тільки двох: католицької й протестантської віри. В нас не так, як у Сполучених Штатах, де панує роз’єднаність у релігії, якщо не в політиці, і де стільки сект, скільки родин. Тут же тільки протестанти, вірні кальвіністському вченню, або ж католики-папісти.

— А якою мовою у вас розмовляють?

— Вживають нарівні англійську й французьку.

— З чим ми вас і поздоровляємо, — каже Пеншіна.

— Місто, — провадить Калістус Менбар, — поділено на дві частини, майже однакові. Зараз ми…

— В західній частині, я гадаю, — підхоплює Фрасколен, орієнтуючись по сонцю.

— В західній… коли хочете…

— Як це… коли я хочу? — запитує друга скрипка, вельми здивований цією відповіддю. — Хіба сторони обрію в цьому місті визначаються за уподобанням кожного?

- І так… і ні… - каже Калістус Менбар. — Я вам це поясню пізніше. Отже, я повертаюсь до цієї частини… західної, коли вам це до вподоби, вона заселена виключно протестантами. Навіть тут вони залишаються практичними людьми, в той час, як католики, що мешкають у східній частині, інтелектуальніші й витонченіші. Само собою зрозуміло, що цей храм протестантський.

— Про це свідчить і його вигляд, — зауважує Івернес. — В храмі з такою важкою архітектурою молитва не підніметься до неба, її притискує до землі…

— Прекрасні слова! — вигукує Пеншіна. — Скажіть, пане Менбаре, напевне, в такому механізованому за новітніми способами місті можна слухати проповідь чи й всю месу телефоном?

— Звичайно.

— А сповідатися?

— Так само, як можна узяти шлюб телеавтографом, і ви, я гадаю, згодні, що це дуже практично…

— Так практично, що просто неймовірно, пане Менбаре, — відповідає Пеншіна, — просто неймовірно!

Вже одинадцята, і після такої довгої прогулянки можна відчути голод. І наші артисти користуються з цього дозволу. їхні шлунки створюють дружний ансамбль, і всі погоджуються — будь-що, а треба поснідати. На цю думку пристає і Калістус Менбар, що так само, як і його гості, змушений щодня відновлювати свої сили. Очевидно, їм доведеться повертатися до Ексельсіор-готелю? Мабуть, що так, бо ресторани щось не дуже численні в цьому місті, де люди неохоче покидають свої домівки і куди, як видно, не надто вчащають туристи Старого й Нового Світу.

За кілька хвилин трамвай довозить наших зголоднілих мандрівників до їхнього готелю, і ось вони вже сидять при заставленому добірними наїдками столі. Який контраст із звичайним американським сніданком і обідом, де велика кількість страв не винагороджує незадовільну якість. Воляча й бараняча печеня тут чудова; птиця ніжна й запашна, риба звабливо свіжа. А замість незмінної в американських ресторанах води з льодом — різноманітні ґатунки пива