Плавучий острiв - Жюль Верн
Стандарт-Айленд, що визначає в перекладі «зразковий острів», — острів, який рухається за допомогою гребних гвинтів. Місто Мільярд-Сіті — його столиця. Чому воно так зветься? Напевне, тому, що це місто мільярдерів, місто Гульдів, Вандербільтів, Ротшильдів.
Ідея створення штучного острова не має сама по собі нічого незвичайного. Люди цілком спроможні створити його, зануривши достатню масу різних матеріалів у річку, озеро або море. Та в даному разі цього було б замало. Зважаючи на призначення Стандарт-Айленду, на ті вимоги, що він їх мав задовольняти, треба було, щоб цей острів міг міняти своє місце, тобто, щоб він був плавучий. З цього й виникли основні труднощі, що, проте, не перевищували технічних можливостей металургійних заводів і були подолані завдяки машинам майже безмежної потужності.
Наприкінці XIX століття американці з їхнім потягом до того, що їхньою мовою зветься «big»[39], з їхнім захопленням усім «величезним», уклали проект заснування в відкритому морі на відстані кількох сотень миль од берега велетенського плоту на якорях. Це було б якщо не місто, то, в усякому разі, станція в Атлантичному океані з ресторанами, готелями, клубами, театрами тощо, де туристи мали б усі розваги наймодніших морських курортів. Цей проект був розроблений і здійснений. Лише замість непорушного плоту створено рухливий острів.
За шість років до початку нашої історії була заснована в Америці компанія під назвою «Стандарт-Айленд компані лімітед» з капіталом в п’ятсот мільйонів доларів. Він був розподілений на п’ятсот акцій з метою побудови штучного острова, який би запропонував американським багатіям численні вигоди, котрих позбавлені будь-які інші, завжди непорушні місця земної кулі. Акції розійшлися негайно, так багато нагромадилося тоді в Америці капіталів унаслідок експлуатації залізниць і нафтових джерел, з прибутків від банківських операцій чи торгівлі соленою свининою.
Протягом чотирьох років будували цей острів, про який варто розповісти детально, вказавши на його розмір, внутрішню будову, на засоби його пересування, що дають можливість користатися з найпрекрасніших місць на неозорій поверхні Тихого океану. Розміри ми подамо не в милях, а в кілометрах: десяткова система в той час уже перемогла незрозумілу відразу, яку вона викликала раніше в англосаксонських консерваторів[40].
Плавучі селища існують в Китаї на річці Янцзи, в Бразилії — на Амазонці, в Європі — на Дунаї. Але то дуже хисткі спорудження з кількох халупок на дерев’яних плотах, зв’язаних докупи. Прибувши до призначеного місця, плоти роз’єднують, хатини розбирають, і селища більше не існує.
Зовсім інше — острів, про який ідеться: його мали спустити на море й він повинен був існувати так довго, як існує всякий витвір людських рук.
А втім, хтозна, чи не стане Земля одного дня затісна для своїх жителів, число яких має досягти 2072 року шести мільярдів, згідно з обчисленнями Равенштайна, що їх одностайно підтверджують учені? Чи не доведеться будувати житла на морі, якщо суходоли будуть перенаселені?
Стандарт-Айленд — острів із криці, й опір його корпусу вирахований відповідно до тої величезної ваги, яку він має нести на собі. Він збудований з двохсот шістдесяти шести тисяч понтонів, кожний заввишки шістнадцять метрів сімдесят сантиметрів і по десять метрів у довжину й ширину. Отже, поземна поверхня кожного понтона являє собою квадрат, що його бік має десять метрів довжини, а площа сто квадратних метрів. Ці понтони, зв’язані й скріплені між собою металевими шворнями, утворюють поверхню острова, що становить приблизно двадцять сім кілометрів. Овал, — таку форму будівники надали острову, — має сім кілометрів завдовжки й п’ять завширшки, а обвід його — близько вісімнадцяти кілометрів.
Частина корпусу, занурена в воду, має тридцять футів, надводна частина — двадцять, тобто Стандарт-Айленд з повним навантаженням осідає на десять метрів. Таким чином, об’єм його — чотириста тридцять два мільйони кубічних метрів, а тоннажність, тобто три п’ятих об’єму, — двісті п’ятдесят дев’ять мільйонів кубічних метрів.
Підводна частина понтонів укрита речовиною, що її довго не могли виготовити (той, хто зробив це, став мільярдером), — вона не дозволяє черепашкам начіплюватися на занурену в воду обшивку.
Долішній частині нового острова не загрожують ані деформація, ані розриви, настільки міцно й надійно крицева бляха закріплена шворнями й припасована заклепками.
Щоб побудувати цю велетенську морську споруду, довелось створити спеціальні верфі. Це й зробила «Стандарт-Алейленд компані», придбавши заздалегідь у власність бухту Магдалини й частину узбережжя поруч, на найдальшому кінці довгого півострова Старої Каліфорнії, майже на межі тропіка Рака. В бухті Магдалини й виконано всі роботи під наглядом інженерів «Стандарт-Айленд компані», на чолі з славнозвісним Уільямом Терсеном, що помер за кілька місяців по закінченню будови, так само як і Брунель після невдалого спуску на воду пароплава «Грейт-Істерн». А хіба цей Стандарт-Айленд щось інше, ніж «Грейт-Істерн», тільки куди вдосконаленіший і в тисячу разів більший і потужніший?
Зрозуміло, й мови не могло бути про те, щоб одразу спустити цілий острів на поверхню океану, його споруджували блоками, які щільно укладали поруч і закріплювали на водах бухти Магдалини. Ця частина американського узбережжя перетворилась на місце стоянки рухливого острова, що заходить до цього порту щоразу, коли потрібно щось полагодити.
Кістяк, чи корпус острова, що складається з двохсот сімдесяти тисяч блоків, скрізь, за винятком призначеної під місто особливо укріпленої центральної частини поверхні, укритий грубим шаром придатної на вирощування землі. Цього ґрунту цілком досить, аби живити рослини на обмежених просторах — моріжки, квітники, чагарники, гайки, луки й городи.
Недоцільно було б вимагати, щоб на цьому штучному ґрунті зростала пашня й відгодовувалася худоба — і
