Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

“Хай буде так!” — згодився з цим доказом Скептик, наперед знаючи, що ні про Скорика, ні про “мушкетера” ніхто з колишніх партизанів у селищі не згадає…

— Скорик? Так, був такий партизан. Командир розвідників. Про нього в обласному краєзнавчому музеї є матеріали. Але він помор п’ять років тому. А вас хто послав до мене?

Світло-карі, аж ніби руді очі дивляться на мене спідлоба.

— Бібліотекарка Ганна Павлівна. Вона сказала, що ви теж були в партизанах.

— Вона так сказала? — водить сивою маленькою головою зліва направо й знизу догори, як знов зиркає на мене спідлоба. На зморшкуватій шиї — рубець. Щось знайоме ввижається мені в тому, як він водить шиєю. Може, я бачив його уві сні?

— То ви були в партизанському загоні?

— Припустимо, був, — знехотя каже сивий. — Що вам потрібно?

Він натомлено схиляє голову й дивиться кудись униз, на носаки своїх черевиків, намагаючись непомітно накинути оком і на мене.

— Мені конче необхідно з’ясувати один факт. У загоні був такий… Вітько Ріжок…

Він увесь напружується, пальці несамохіть розстібають та застібають ґудзика на спецівці. Потім кладе ганчірку па капот машини й озирається — двір порожній, ми з ним — самі. Тепер я краще роздивився його світло-карі з жовтавими білками — руді очі. Щось дивне промайнуло в них. А може, мені лише здалося. І я веду далі:

— Так ось, маю дані, що Ріжок — зрадник.

Кілька хвилин стоїть тиша, суха, мов порох.

— Це так, — відказує з глухим придихом. Його права повіка посмикується, наче в курки, каламутні краплини поту зрошують широке увігнуте чоло.

— Про нього знають? Що з ним сталося?

Його погляд на мить торкається мого обличчя й злякано, мовби обпікшись, сахається геть. І, перш ніж він устигає відповісти, я вже знаю, хто переді мною.

— Я той самий… Вітько. Віктор Остапович Ріжок. То й що?

— Живий?

— Як бачите.

Повіка посмикується частіш, губи тремтять і звиваються, мов два дощових черв’яки.

— Ви… молодий чоловіче… Не знаю, хто ви такий і знати не хочу. Що вам відомо про війну, про партизанів, про те, як вміли катувати гестапівці? Мені тоді було менше, ніж вам, — всього дев’ятнадцять. Я свого одержав і від них, і від наших. П’ятнадцять років у місцях суворого режиму. Маєте уявлення? Працював як навіжений. Намагався спокутувати провину. Вербувався в найглухіші місця, де найважче. Себе не жалів. І раптом з’являєтесь ви. Дивуєтеся: “Живий?” Та я, може, сто разів був би радий померти. А земля поки носить. Носить…

— Через вас загинули люди.

— Але ж це було давно. Дуже давно. Відтоді я, може, сто життів врятував…Про це забули, так? — Його повіка посмикується дужче й дужче, він дивиться на мене зацьковано й люто. Сонце освітлює низ його обличчя — тремтячі вуста, гостре неголене підборіддя. А очі в тіні. Вони зараз як дві мідні кульки, що не вбирають у себе світла.

Я вперше бачу зрадника зблизька й на власні очі. Раніше читав про таких у книжках. Але чітко уявити їх не міг. Зараз же ми одні — віч-на-віч — я знаю, що такий здатний на все, проте анітрохи не боюся його. Розумію: він багато вистраждав, та пожаліти його не можу — сон досі живе у мені.

— Та що ж це? — зі стогоном мовить він. — Бандитів, запеклих карних злочинців не переслідують так. Минає час — про їхнє минуле забувають…

— Ні, не забувають, ні про них, ні про вас.

Але він не слухає мене:

— …Гестапівський офіцер обіцяв: “Не хвилюйся, ніхто не дізнається”, — а сам, виявляється, все на плівку писав. Ось плівка разом з ним і потрапила в полон. Знайшли мене вже по війні, інакше б — капець. Присудили строк. Казали: спокутуй. А як спокутувати, коли й досі приходять такі молодики: “Зрадник? Ще живий?” Та хіба ж це життя? І звідки ото дізнаються? Чому забувають, скільки я вистраждав, скільки потім зробив доброго? Себе вважають за суддів чесних та благородних. Звідки ж у вас така забудькуватість і така пам’ять? Звідки така немилосердність, га? Коли відчепитесь од мене?

І наче не я, а той, що живе у мені, за одну ніч помудрішав на ціле непрожите життя, відповідає йому моїм голосом:

— Не все можна спокутувати. І нічого не забувається. Ні хороше, ні погане.

— Брешеш, люди не можуть пам’ятати вічно. Адже вони самі не вічні. Та якби той гестапівець не записував на плівку, якби не та плівка, ніхто б нічого не взнав, і жив би на світі заслужений чоловік Віктор Остапович.

І знову прокинувся у мені загиблий:

— Офіцер, кажете, записував на магнітофон? Лише офіцер?

Він навіть сахнувся:

— Хто ж іще?

— Природа.

Ріжок злякано закліпав. Цікаво, за кого він мене зараз має? А хіба не однаково? Важливіша істина, що, остаточно сформулювавшись, пройняла мій мозок. Так, я знайшов пояснення того, що зі мною сталося. Раніше про таке осявання читав у книгах, — для нього навіть придумали наукову назву — “інсайт”, але ніколи не думав, що таке може трапитися зі мною. Довго потім намагався згадати, чи не підказав мені хтось тієї думки, чи вона самостійно народилася в мене, в роздумах та тривозі. І не для якогось там недобитого “мушкетера”, а щоб закріпити її в словах та остаточно сформулювати для себе, підтвердив:

— Так, так, природа теж записує. Не лише мову. Вона нічого не минає. Все залишається в ній.

Кажу й дивуюся своїм словам, наче й не мої вони, дивуюся думці, що в них звучить, і вже інтуїтивно знаю, що не раз іще повернуся до неї: передчуваю — вона переінакшить усе моє життя…

— Ну, гаразд, юний мій друже, віддали данину, з