Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Пірат Прентіс щось відчуває — інтуїтивно, радше класовим чуттям: серед цих людей він носить свою посмішку, як крізь стрій. Набрався з фільмів — такою хитрою ірландською посмішкою Денніс Морґан[59] цілить у чорний цигарковий дим від жовтих щурів із вишкіреними зубами. А потім відстрілює.
Це на користь і Піратові, і Фірмі, якій він потрібен, — а вона, добре відомо, готова використати кого завгодно: зрадників, убивць, збоченців, негрів і навіть жінок, аби домогтися того, чого Вони прагнуть. Можливо, Вони із самого початку й не були впевнені у корисності Пірата, однак пізніше, в процесі, переконалися, що це справді так.
— Генерал-майоре, ви ж не можете схвалювати такого.
— Ми спостерігаємо за ним день і ніч. Він, поза сумнівом, не залишає приміщення як фізичне тіло.
— Отже, має спільника. Якимось чином — засобом гіпнозу, наркотиками, ну, не знаю чим — вони знаходять спільника і впокорюють його. Господи, ви б іще гороскопам довіряли.
— Гітлер довіряє.
— Гітлер — людина натхненна. А ми з вами працюємо за гроші, не забувайте…
Після першої хвилі зацікавлення кількість клієнтів, закріплених за Піратом, дещо зменшилася. На Піратову думку, зараз його ноша цілком посильна, але ж насправді він хоче іншого. Вирощені у теплицях маніяки з Управління спеціальних операцій не зрозуміють, — а, дуже добре, капітане, — читаються рапорти, порипують чоботи, відлуння казенних окулярів, з біса добре, а й справді, чи не зробите цього якогось для нас у клубі Служби Побуту[60]?..
Піратові хочеться Їхньої довіри, аромату Їхньої суворої любові, доброго віскі та зрілої Латакії[61]. Він хоче розуміння своїх, а не бібліотечної шашелі та розсудливих дурнів тут, у «Сноксолі», настільки відданих Науці, настільки невимовно терплячих, що тут (він дуже про це шкодує), можливо, — єдине місце у воюючій імперії, де він почувається не надто чужим…
— Геть незрозуміло, — продовжує Роджер Мехіко, — про що вони думають. Закону про Відьомство більше двохсот років, і це релікт цілком іншої доби, іншого способу мислення, і раптом 1944 року нас починають лупцювати вироками справа і зліва. На нашого пана Евентира, — вказує на медіума, який у дальньому кутку теревенить із юним Ґевіном Трефойлом, — вони можуть напосісти будь-якої миті, вдертися у вікна, затягти небезпечного і впертого Евентира у «Скрабз[62]», звинувативши в тому, що він «робив-вигляд-нібито-виконує-чи-використовує-якісь-чари-аби-змусити-духів-покійників-фактично-з’являтися-у-тому-місці-де-він-у-цю-мить-перебуває-і-ці-духи-спілкуються-з-живими-людьми-присутніми-там-і-тоді-ж…» Господи, що за несусвітня фашистська дурня…
— Знаєш, Мехіко, ти знову втрачаєш цю… як її… об’єктивність — науковцю таке не личить. Навряд чи це по-науковому, авжеж, ні.
— Недоумок. Ти за них. Невже не відчув сьогодні — воно ж у дверях стояло? Та тут повно параноїків.
— Такий вже у мене талант. — Щойно закривши рота, Пірат розуміє, що висловився надто різко, і намагається пом’якшити враження від цього вибуху: — Загалом не знаю, чи впораюсь я із множиною…
— Та ну, Прентісе. — Ні брови, ні губи не здригнулися. Терпимість. Та ну. — Ти приходь цього разу, нехай доктор Ґроуст перевірить тебе на електроенцефалографі.
— Якщо буду в місті, — невизначено. Маємо халепу із безпекою. Балакун — знахідка для шпигуна, і певності Пірат не має навіть щодо Мехіко. У нинішньої операції забагато кіл, внутрішніх і зовнішніх. Списки адресатів звужують мірою того, як ми, кільце за кільцем, рухаємося до «яблучка», Інструкції Знищити помалу охоплюють кожен клаптик, нотатку, стрічку друкарської машинки.
Пірат здогадується, що Мехіко лише краєчком дотичний до чергової манії Фірми, відомої під назвою «Операція “Чорне крило”» — у вигляді статистики, наприклад, аналізує дані про закордонний бойовий дух, — але десь на узбіччі самого процесу, де сьогодні перебуває і сам Пірат — посередник між Мехіко та своїм сусідом Тедді Блоутом.
Йому відомо, що Блоут кудись ходить і щось знімає на мікроплівку, після чого передає через Пірата молодому Мехіко. А відтак, міркує Пірат, усе це надходить до «Білої візитації», де облаштувалося незрозуміле агентство під назвою ПОТІК — Психологічна Оптимізація Тактики і Капітуляції. Хто має капітулювати — незрозуміло.
Пірат розмірковує, чи не втягли часом Мехіко в одну з тисяч сумнівних міжсоюзницьких шпигунських афер, що розповзлися Лондоном, щойно тут замешкали американці та десятки урядів у вигнанні. На цьому тлі все німецьке в дивний спосіб геть розчинилося. Всі озираються, «Вільні Французи» чинять підступи вішистським зрадникам, люблінські комуністи цілять у варшавських тіньових міністрів, греки з ЕЛАСу вистежують монархістів, різномовні мрійники, що вбереглися від репатріації, сподіваються самою лиш силою волі, кулаків, молитви повернути королів, республіки, претендентів, літні заколоти, що зникають, щойно зібрали перший урожай… хтось невідомий безславно гине під кригою та снігом у вирвах Іст-Енду, і знайдуть його лише навесні, хтось спивається чи забувається в опійному сні, аби пережити катаклізми дня, більшість якось так втрачає — втрачає залишки своїх душ, довіряє дедалі менше, їх захоплює нескінченна тріскотня гри, її постійне самокопання, вимога цілковитої уваги… і якого це чужинця Пірат має на увазі, якщо не матроса-індійця без вітчизни, жалюгідного вигнанця, який дивиться на нього із дзеркала…
Ну, він здогадується, що Вони обробили Мехіко, і тепер той влип у якісь подібні візантійські ігри, ймовірно, дотичні до американців. А може, й до росіян. Оскільки «Біла візитація» покликана займатися психологічною війною, у ній прихистили усіляких зайд: тут біхевіорист, там павловець. Пірата це не стосується. Проте він зауважує: з кожною доставкою плівки ентузіазм Роджера зростає. Якось це нездорово, дуже схоже на згубну залежність. Так наче його друга, його тимчасового воєнного друга, використовують для чогось не зовсім пристойного.
Що він може вдіяти? Якби Мехіко захотів про це поговорити, він знайшов би спосіб, безпечний або й не дуже. Його небажання відрізняється від Піратового щодо операції «Чорне крило». Більше схоже на сором. Чи не ховав він очі, приймаючи конверт увечері? очі бігали із неймовірною швидкістю, рефлекс покупця порнографії… гм-м. Знаємо ми Блоута — ймовірно, так воно і є, молода леді спокушає забезпеченого юнака, кілька поз — найкорисніше, що нафотографувала ця війна… принаймні, якесь життя…
Дівчина Мехіко щойно увійшла до кімнати. Він одразу зауважує її чистоту, відсутність диму й шуму довкола неї… невже він уже й ауру бачить? Вона помічає Роджера й усміхається, очі величезні… темні вії, ніякої косметики, в усякому разі, помітної для Пірата, волосся до плечей укладене — що в біса вона робить на зведеній батареї ППО? — вона має розливати каву десь у військовому
