Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Через кожні кілька ярдів стоять солдати, ріденький кордон, непорушний, є у ньому щось надприродне. Навряд чи Битва за Британію має виглядати настільки офіціозно. Але нові керовані бомби принесли потенціал загального жаху, що не піддається жодному обліку. У провулку Джесіка зауважує вугільно-чорний «пакард» із людьми в цивільному. Білі комірці сяють у пітьмі.
— Хто вони?
Він стенає плечима: «вони» — цілком достатньо.
— Неприємна компанія.
— Хто б казав. — Проте посміхаються вони по-давньому, звично. Колись вона трохи психувала через його роботу: чарівні підшивки на тему «хрущів», як славно… А тут ще його роздратоване зітхання: Джесіко, не роби з мене якогось холодного фанатика від науки…
В обличчя пашить жаром, жовтизна випікає очі, струмені б’ють у полум’я. Зачеплену за край даху драбину шарпають потоки повітря. Угорі на тлі неба щуляться в макінтошах силуети, вимахують руками, разом рушають роздавати накази. За пів кварталу лампи освітлюють рятувальну операцію серед мокрих обвуглених руїн. Від причепів із помпами і важких агрегатів розбігаються розтовстілі через тиск води брезентові шланги, з-під нашвидкуруч скручених муфт порскають зірки холодних, пекучо холодних бризок, коли вибивається язик вогню, вони спалахують жовтим. Десь жіночий голос по радіо — тиха йоркширська дівчинка розсилає підрозділи в інші частини міста.
Колись Роджер із Джесікою могли б зупинитися. Але обоє вони — вихованці Битви за Британію, обох завербували у чорноту досвітку і благання про порятунок, тупу інерцію бруківки і балок, цілковиту нестачу милосердя тих днів… На той час, коли витягуєш n-у жертву чи то фрагмент жертви із n-ї купи каміння, якось сказав він їй, сердитий, змучений, це вже береш не так близько до серця… величина n, можливо, для кожного своя, але даруй — рано чи пізно…
А крім виснаження існує щось іще. Навіть не повністю відійшовши від воєнного стану, вони, однак, почали м’яко відступати… нема ні часу, ні місця про це побалакати, а може, й потреби немає — обоє чітко усвідомлюють, що краще разом сховатися де-небудь у затишному закутку, ніж назад до паперів, пожеж, хакі, криці Домашнього фронту. По правді кажучи, цей Домашній фронт — якась фікція і брехня, не надто вишукано сфабрикована, аби їх розлучити, в ім’я роботи, абстракції, визначеного їм болю, гіркої смерті.
Вони знайшли дім у закритій зоні під аеростатами на південь від Лондона. Евакуйоване в 40-му році містечко досі «регулюється», фігурує у списках Міністерства. Роджер і Джесіка вселилися в цей дім незаконно — акт непослуху, який не оціниш, поки їх не заскочать. Джесіка привезла із собою стару ляльку, морських черепашок, тітчину валізу, повну мережаних трусиків і шовкових панчіх. Роджеру вдалося роздобути кілька курок, хай несуться у порожньому гаражі. Зустрічаючись у будинку, завжди привозять одну-дві живі квітки. Ночі сповнені вибухів, вантажівок і вітрів, які тягнуть до них через пагорби останній сплеск моря. День починається з філіжанки чогось гарячого та сигарети за кульгавим столиком, який Роджер підв’язав рудою мотузкою. Говорять завжди мало, лишень доторки і погляди, і спільні усмішки, і нарікання на неминучість розлуки. Нужденно, голодно, холодно — найчастіше параноя не дає ризикнути і розпалити вогонь — але вони хочуть цього, хочуть настільки, що заради цього візьмуть на себе більше, ніж коли-небудь їх агітували. Вони кохають одне одного. Пішла та війна до сраки.
□□□□□□□
Сьогоднішня жертва, яку називатимуть Владімір (або ж Ілья, Серґій, Ніколай, залежно від настрою доктора), скрадається до входу в льох. Ця діра, щербата по краях, напевне веде туди, де глибоко й безпечно. Жертва має спогад чи то рефлекс ховатися у таку пітьму — тікала вже від ірландського сетера, той пахне димом і кидається, щойно помітить жертву… якось від зграйки дітей, нещодавно — від раптового вибуху світла, падіння цегляної кладки, яка пошкодила ліву лапу (ще болить, треба зализувати). Проте сьогоднішня небезпека — це щось нове: не така агресивна, систематична, хитра, жертва до такої не звикла. Життя тут значно простіше.
Дощить. Вітер ледве дихає, приносить запах, дивний для жертви, — вона жодного разу навіть близько не підходила до лабораторії.
Цей запах — етер, ним тхне від пана Едварда В. А. Пойнтсмена, члена Королівського хірургічного коледжу. Собака ховається за зруйнованою стіною, і ледь зникає кінчик хвоста, докторова нога провалюється в гостинне біле горло унітаза, якого доктор, зосередившись на здобичі, не помітив. Він незграбно згинається, витягуючи унітаз з купи сміття, стиха проклинаючи всіх нехлюїв, маючи, зокрема, на увазі не себе, а господарів потрощеного помешкання (якщо їх не вбило вибухом) або ж тих, хто вчасно не поцупив унітаз, у якому доктор застряг, здається, доволі ґрунтовно…
Містер Пойнтсмен підтягує ногу до розбитих сходів, злегка розмахується, аби не налякати собаку, і б’є унітазом об балясину з мореного дуба. Унітаз лиш тенькає у відповідь, дерево здригається. З нього знущаються — ну гаразд. Він сідає на сходинки, які височіють просто неба, і намагається зняти з ноги цю трикляту штуку. Не вдається. Доктор чує, як невидимий собака — кігті тихо цокають — щезає у безпечному льоху. В унітаз навіть рука не пролазить, аби розв’язати шнурівку бісового черевика…
Поправивши отвір плетеного підшоломника під носом так, що стає лоскітно, і поклавши собі не панікувати, містер Пойнтсмен встає, чекає, аби розійшлася кров, знову піднялася, застрибала мільйонами відгалужень посеред нічної сльоти, розсмокталася і втишилася — а тоді, накульгуючи і дзенькаючи, рушає назад до авто, щоб там йому допоміг юний Мехіко, який, сподівається доктор, не забув прихопити електричного ліхтаря…
Роджер із Джесікою помітили його нещодавно, він причаївся у кінці вулички із суцільною лінією будинків. Пошкоджень, які вони оглядали, завдала V-бомба, що знесла чотири житла, рівно чотири, акуратно, як в операційній. М’який запах дочасно потрощеного будівельного риштовання, прибитого дощем попелу. Натягнуті шнури, у прочілі дверей вцілілого будинку, за яким починаються руїни, мовчки тиняється вартовий. Якщо вони з доктором і встигли потеревенити, жоден не подає про те знаку. Джесіка помічає, як з отвору підшоломника визирають два ока незрозумілої барви, — схоже на середньовічного лицаря в шоломі. З якою потворою він прийшов сюди битися за свого короля? Руїни затримують його, здіймаючись ближче до залишків задніх стін, безглузде плетиво дранки, дошки підлоги, меблі, скло, шматки тиньку, довгі клапті шпалер, розколоті й побиті бруси: гніздечко-довгобуд якоїсь жінки, знову розібране до соломинки, викинуте на вітер і в темряву. З руїн підморгує
