Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Прощайте, друзі, я лежу в могилі,
Данину Смерть прийшла забрати Ненаситна,
Христос мене врятує, може, навіть нині,
Його чекаю, як Писання учить заповітне.
Зваж, подорожній, я кричу! Схили думки до Неба,
Знай, що і багатому колись померти треба.
Поки Верстат у Бога в тьмі горішній тче,
Випробуй долі нас, ми лиш нитки твої, о Отче.
І до дідуся нинішнього Слотропа, Фредеріка (пом. 1933 р.), котрий із характерним сарказмом та підступністю поцупив епітафію в Емілі Дікінсон, не вказавши справжнього автора:
Як я за смертю не зайшов,
Вона прийшла по мене.
Кожен своєю чергою сплачував борг природі, а надлишки заповідав наступній ланці у родинному ланцюжку. Слотропи починали скупниками хутра, чоботарями, солильниками й вуджарами, зі свинини перейшли на виробництво скла, стали членами міського правління, будували чинбарні, добували мармур. Округа на багато миль довкола стала некрополем, сірим від мармурової пилюки — пилюки, яка була зітханнями, привидами всіх оцих псевдоатенських пам’ятників, що повсюдно проростали по Республіці. Але щоразу де-небудь не тут. Гроші розтікалися по портфелях акцій чудернацькими потоками, незгірш за родове дерево: що залишалося в Беркширі, зникало в лісових масивах, ті ж випаровувалися цілими акрами, вмить перетворюючись на папір — туалетний, банкноти, газети, середовище чи то основу для лайна, грошей і Слова. Вони не були аристократами, жоден Слотроп не значився у «Світському календарі» чи «Сомерсет-клубі[49]» — вони керували своїм підприємством у тиші, зливаючись із рухом життя, що в повноті своїй оточувало їх, як по смерті своїй зливалися з цвинтарною землею. Лайно, гроші і Слово — три американські істини, рушійні сили американської мобільності — підкорили Слотропів, назавжди пристебнули їх до долі країни.
Але вони не процвітали… хіба що наполегливо діяли — і попри те, що все у них хилилося до занепаду, приблизно в цю пору Емілі Дікінсон була, як завжди, недалечко і писала:
Руїна — формальна, а чорт
Повільно працює завжди.
Людина не падає вмить,
А послідовно повзе до біди[50].
вони все ж таки діяли далі. Іншим традиція була зрозумілою, всі знали: здобудь, розроби, візьми все, що можеш, а відтак рушай на захід, там ще усього вдосталь. Але через якісь небезпідставні застороги Слотропи застрягли на сході в Беркширі, були ж бо впертюхами — поблизу затоплених розкопів та розорених схилів, які вони позалишали, немов свої підписані зізнання, по всій оцій солом’яно-брунатній запліснявілій відьмацькій землі. Доходи падали, родина розросталася. Відсотки з різноманітних номерних довірчих трастів у бостонських сімейних банках, кожне друге чи третє покоління зверталося ще до якогось фонду, і це тяглося нескінченним ралентандо[51] і повторами, одне за одним, помираючи… але щоб до самого нуля — ніколи.
Прийшла і все це засвідчила Велика депресія. Слотроп зростав в атмосфері спустошення, бізнес котився з гори, живоплоти навкруж володінь багатющих і наполовину легендарних дачників із Нью-Йорка потонули у здичавілій зелені або тихо померли, ставши соломою, всі кришталеві шиби потрощені, Гаррімани та Вітні повтікали, газони перетворилися на пасовища, а осінь знову стала порою звичних цвіркунів і яблук, а не далеких фокстротів, лімузинів і ламп, як раніше, ранні приморозки женуть колібрі геть, східний вітер, жовтневий дощ, зимова однозначність.
У 1931-му, в рік Великої пожежі в готелі «Еспінуол», молодий Тайрон гостював у Леноксі, де мешкали його дядько й тітка. Був квітень, але протягом кількох секунд, прокидаючись у чужій кімнаті під стукіт ніг старших і молодших кузенів на сходах, він міркував про зиму, до того ж його часто будили ось так само тато чи Гоґан, і він кліпав очима крізь нашарування снів, а вони тягли його назовні, на холод, подивитися на Північне Сяйво.
Боявся, мало не всирався. А що як ця сліпуча завіса зараз розчахнеться? Що хочуть показати йому духи Півночі у своїх шатах?
Але тепер була весняна ніч, і небо палало червоним, тепло-помаранчевим, сирени гули у долинах поблизу Пітсфілда, Ленокса й Лі — сусіди стояли на верандах, витріщалися на зливу іскор на гірському схилі… Вони казали: «Наче зоряний дощ… ніби попіл Четвертого липня…» — 1931-й, отакі-то були порівняння. Жарини падали і падали п’ять годин поспіль, діти задрімали, а дорослі рушили пити каву і базікати про пожежі минулих років.
Але що то за сяйво було? Які духи ним керували? І, припустімо, за мить усе це, вся ніч, і справді вийде з-під контролю, а завіса розчахнеться, оголить перед нами зиму, про яку ніхто з нас і не здогадувався…
О 6:43:16 за британським подвійним літнім часом — у небі просто зараз і тут — так само все це розгортається, ще трохи, й прорветься, його лице набирається того світла, зараз усе кинеться геть, а він втратить себе, як його рідні краї провіщали із самого початку… стрункі церковні шпилі тут і там примостились на осінніх схилах, от-от вистрілять білі ракети, ще кілька секунд зворотного відліку, круглі вікна-розетки всотують недільне світло, омиваючи понад катедрами обличчя, що просторікують про красу, присягаються: ось так воно і стається — так, сліпуча велетенська правиця тягнеться із хмар…
□□□□□□□
На стіні у химерному бра, газовому ріжку з потьмянілої бронзи, горять язички вогню, ніжно наспівують — його відрегулювали до рівня, який учені минулого століття називали «чуттєвим полум’ям»: при основі, де полум’я виходить із пальника, воно невидиме, далі, уповільнюючись, перетікає у плавне блакитне світло, що тремтить на кілька дюймів вище, мерехтливий маленький конус реагує на щонайменші зміни у тиску повітря в кімнаті. Вогонь реєструє вхід і вихід гостей: кожен з них цікавий і поважний, ніби на круглому столі якась рулетка. Коло тих, що на стільцях, непорушне, їм ніщо не заважає. Жодних білих рук, жодних блискучих труб.
Камеронівські офіцери[52] у картатих парадних штанях, синіх крагах, формених кілтах
