Ярлик на князівство - Валентин Лукіч Чемеріс
(Дивно, але місцеві мешканці, які жили поблизу, не пам’ятають, щоб у тому районі були коли-небудь якісь ознаки будівництва. Як вивозилася земля і як привозили бетон та як з’являлися в шахті бригади будівельників та будівельні матеріали — та ще під будинком обкому партії — так і залишилося загадкою).
Про подальшу долю будівельників існують дві версії. Традиційна: їх розстріляли, як у всі часи знищували творців надсекретних споруд (буцімто було знищено 843 чоловіки). Друга: з них лише взяли підписку про нерозголошення таємниці про бункер і кожен із застережених і настрашених зберігав її до своєї природної смерті, ніде про той об’єкт не обмовившись і слівцем. Бо інакше — куля в підвалі. Або — довічне ув’язнення.
Бункер Сталіна був на той час найпотужнішою подібною спорудою. Його глибина — 37 метрів. (Для порівняння: глибина бункера Гітлера в Берліні сягала 13, Черчіля та Рузвельта сховки розташовувалися взагалі на глибині всього лише… 5 метрів).
Сховок для Сталіна було вирито менше, як за 9 місяців. Цілодобової, правда, роботи — рекорд для спорудження таких об’єктів!
Бункер мав автономну систему регенерації повітря і свою електростанцію, відзначався надійною герметизацією і був розрахований на повну автономність на протязі 5 діб.
Секретне підземелля було багатоповерховою спорудою, мало ліфти. На найнижчому — себто найглибшому від поверхні і найбезпечнішому поверсі знаходилася зала засідань на 115 осіб, поруч — кімната відпочинку для вождя, а також його робочий кабінет. На верхніх поверхах — кімнати для охорони, служби технічного забезпечення.
Сховок міг витримати пряме попадання найбільшої авіабомби тих часів, адже над ним було встановлено монолітній бетонний блок товщиною в три метри, піщана подушка і ще один метровий «матрац», званий на Русі тюфяком.
А над усім тим забетонованим підземеллям здіймалася будівля куйбишевського обкому ВКП(б), звична для куйбишевців за роки та роки і тому на неї ніхто на звертав уваги. А що вона охороняється, так тут нічого дивного — партійна все-таки споруда.
Проте зовні охорони майже не було — лише пара кадебістів на вході.
Вся охорона ховалася в будинку обкому. І — більша її частина, — вже в самому бункері. Нею були добре нашпиговані поверхи, документи перевірялися на кожному поверсі чи не через десяток — другий кроків.
За такої пильності — миша не проповзе непоміченою. А ще ж неподалік у непримітному будинку з внутрішнім двориком цілодобово перебував загін НКВС — на всяк випадок. Раптом потрібна буде допомога бункеру, то загін за лічені хвилини кинуть до обкому на виручку…
Верховний правитель технічною стороною бункера лишився задоволений, на відміну від політичної та воєнної…
Йосип Сталін довго стояв у залі засідань бункера, смоктав погаслу люльку і був явно чимось незадоволений.
Чи радше роздарований.
— За-ала за-асіда-ань, — насмішкувато протягнув, не виймаючи з рота люльки. — На 115 місць. На сто п’ятнадцять виступаючих ротів. Златоустів, т-туди п-перетуди!.. Що, що, а виступати ми вміємо. Ось тільки де зараз набрати стільки засідальників, як вони вже давно розбіглися з Москви?.. Та й ми вже як по Маяковському… прозасідавші! Дозасідалися, доприймалися рішень, що справу Леніна… просрали!
Вийняв люльку з рота, сплюнув жовту од нікотину слину і важко пішов, понуро, похмуро й неспішно, затиснувши в кулаці лівої руки люльку на рівні десь біля останнього ребра знизу.
За ним, зберігаючи дистанцію, невидимими і безшумними тінями рушили охоронці. Біля дверей кабінету Верховного, де вже стояла своя охорона, вони позавмирають все тими ж невидимими тінями. (Сталін без охорони кроку не міг ступити, вважаючи, чим її більше, тим краще, але страшенно не терпів як його охорона «лізла в очі»).
Зайшовши до кабінету (після кремлівського, вельми скромненького), Сталін довго міряв його скрадливими кроками і час од часу спльовував жовту й гірку слину…
Кабінет був скромний як за розмірами, так і за обстановкою. На стіні висів незмінний портрет Ілліча, який теж сидів у своєму кабінеті і читав «Правду», явно демонструючи фотографу, що ж він саме читає.
Глянувши на знаменитий, вивчений до дрібниць портрет старшого вождя, у якого він довго був у підпасках, Сталін у відчаї буркнув:
— Просрали!..
Зняв трубку, глухо буркнув:
— Молотова!
За кілька секунд в трубці почувся знайомий голос:
— Молотов слухає!..
Ввічливо — бадьорий такий голос, діловий і в той же час державний, з тону якого важко було дізнатися, який же настрій у його господаря.
— Слюшай, Молотов, — за звичкою, навіть не привітавшись до свого багатолітнього соратника й однодумця, безвідмовного виконавця його волі, почав вождь: — Ти ще не драпонув із століци нашої родіни, якої у нас уже немає? Чи тільки ще збираєшся брати ноги в руки? Уряд вже в Куйбишеві, пора й тобі змотувати вудочки.
— Я знаходжуся на своєму робочому місці, — Молотов хотів було додати «Коба», але подумав, що нині це надто фамільярно — не для такого часу, а тому закінчив майже офіційно: — товаришу Сталін.
— Я теж сиджу на своєму місці і на ньому успішно протираю штани з лампасами, — не без єхидства буркнув вождь. — Тільки не в Москві, а в Куйбишеві. У бункері на глибині 37 метрів. Та який толк з такого сидіння?
— Дорога закінчилася благополучно, Коба? — таки зважився Молотов вжити революційний псевдонім вождя. Запитав так, для годиться, адже чи не за кожний метр тієї дороги і спецпоїзда йому доповідав Берія.
— Єдине, на що ми спеціалісти, ще здатні так це тайно втікати з Москви, товаришу Молотов!
