Ярлик на князівство - Валентин Лукіч Чемеріс

Стаття І.

Обидві сторони, що домовляються, зобов’язуються утримуватися від будь-якого насильства у відношенні один до одного як окремо, так і разом з іншими державами.

…Стаття V.

На випадок виникнення спірок чи конфліктів… обидві сторони будуть вирішувати ці справи виключно мирним шляхом» — і т. д., і т. п.

30 вересня 1939 року перед своїм від’їздом фон Ріббентро зробив наступну заяву співробітнику ТАРС:

«Моє перебування в Москві знову було коротким, на жаль, надто коротким. Наступного разу я сподіваюсь побути тут більше. Однак ми добре використали ці два дні…»

В ніч з 23 на 24 вересня під час тих переговорів Сталін підняв бокал.

«Я знаю як сильно (так і сказонув: сильно!!!) німецька нація любить свого вождя і тому мені хочеться випити за його здоров’я».

Пили тоді багато: за Пакт про ненапад, за нову еру в німецько — радянських відносинах і за німецьку націю…

Все це миттєво пригадалося Молотову, але він утримався від будь-яких спогадів та розчулень, а сухо, по-чиновницькому відповів:

— Слухаю!

— Як іде мінування Москви? — запитав Сталін, незадоволений з того, що сам він — так недоречно — пригадав свою тодішню фразу «Я знаю як сильно німецька нація любить свого вождя і тому мені хочеться випити за його здоров’я», — а тому ледве стримував роздратування (хоча на кого гніватися, як сам і виголосив той проклятющий і дурний тост). — З мінуванням упорались чи робота ще триває?

Пізніше московські видання через роки й десятиліття писатимуть, що «в жовтні 1941 року питання про здачу міста вважалося майже вирішеним. Перші німецькі мотоциклетні роз’їзди уже маячили в районі Річкового вокзалу, а резервів, щоб затулити прорив, практично не було.

Ті ж, що були, мусили вступити в бій в останній момент і в самому центрі: біля Красної площі. А тому Сталін, готуючись до своєї евакуації з Москви, прикрившись відповідною постановою ДКО № 740 від 8 жовтня 1941 року, віддав наказ про «проведення спеціальних заходів» — мінування не тільки далеких підступів до Москви і стратегічних об’єктів, але й усіх трас, якими німці могли прийти до Кремля.

В першу чергу мова йшла про Ленінградське шосе, Ленінградський проспект, вулицю Горького (Тверська) та інших «танконебезпечних вулиць» — нинішні Велика Дмитрівка, Велика Нікітська, Воздвиженка, і, можливо, Знаменка. Вся ця величезна територія увійшла в зону відповідальності ОМСБОП — окремої мотострілкової бригади особливого призначення НКВС: вона її мінувала, вона ж повинна була її обороняти, вона ж і підривати.

Згадувана бригада була у віданні старшого майора держбезпеки (відповідно загальновійськовому званню генерал — майор) Павла Судоплатова, який очолював з жовтня 1941–го 2–й відділ НКВС (терор і диверсії в тилу противника).

Бійців ОМСБОПа майже повністю націлювали на диверсії і терор, що означало: підкрастися до об’єкта, замінувати, підірвати… Центр Москви був відданий під контроль ОМСБОПа, де той мав наводити «революційний порядок».

Була ще й особиста вказівка Наркома Внутрішніх справ: спецгрупі виділили кілометри шнурів, бікфордових і детонуючих, велику кількість підривників і тонни вибухівки.

Але коли і як мінувати — не визначилася. Павло Судоплатов зізнавався:

«Коли в жовтні 1941 року мене викликали в кабінет Берії, де знаходився Маленков, і наказали замінувати найважливіші споруди в Москві і на підступах до неї, такі як головні залізничні вокзали, об’єкти оборонної промисловості, деякі житлові будинки, деякі станції метрополітену і стадіон «Динамо», вибухівка повинна була бути готовою уже через двадцять чотири години. Ми замінували кілька урядових дач під Москвою (серед них, правда, не було дачі Сталіна)… Ми трудилися цілодобово, щоб виконати наказ…»

Бойовий наказ № 1 від 15 жовтня 1941 року по ОМСБОП:

«Противнику вдалося зайняти міста Можайськ і Малоярославець… ОМСБОП, будучи резервом 2–ї мотострілкової дивізії військ НКВС до 7.00 16.10.1941 зайняти райони: площу Свердлова (Театральна), Красну площу, площу Маяковського в готовності діяти: Ржевський вокзал (Римський), Ленінградське шосе, Волоколамське шосе…»

В іншому документі йдеться про те, що перший наказ на мінування диверсанти НКВС отримають 7 жовтня 1941 року:

«7 жовтня 1941 року бригаді було наказано організувати загін для мінування важливих об’єктів і споруд державного і оборонного значення у Москві… Важливі стратегічні об’єкти столиці були заміновані…»

Насамкінець було підписано офіційний договір на найближчі 5 років про мир і дружбу між двома країнами — Великою Німеччиною і Великим Московським князівством–2. А тоді зненацька німецький уряд в особі рейхсканцлера запропонував герру Йосипу одружитися. З принцесою Марією, яка неодмінно народить йому сина — спадкоємця, якого так багне герр Йосип і якого йому так і не змогла народити ялова його княгиня.

— Німкеню? — вкрай подивовано перепитав було герр Йосип. — Але ж ми руські…

— Між іншим, герр Йосип походить з грузинського роду Джугашвілі.

— Але жінки у нас завжди були росіянками, — ще комизився герр Йосип.

— А тепер будуть… німкені, — хрюкнув рейхсканцлер.

І не питаючи навіть згоди герра Йосипа оголосив про шлюб великого московського князя Йосипа ІV Джугашвілі з німецькою принцесою Марією з роду Гогенцоллернів.

І тієї ж миті, наче й чекавши її, «білява арійська бестія» як вродилася біля новоспеченого московського князя з титулом «великий» і вліпила йому один з найміцніших поцілунків (решті присутнім спритно посилала — як еквівалент — повітряні поцілунки).

Рейхсканцлер задоволено хрюкнув — спектакль вдався на славу, внісши свою родзинку в офіційний прийом. Правда, сам герр Йосип — чи то пак молодий, — мав вигляд розгубленого слуги, якого обманув пан. До Берліна він прибув за ярликом на князівство, але аж ніяк не за дружиною. Щоправда, в сімейному житті йому не таланило. Велика княгиня Євдокія так і не змогла йому народити нащадка, майбутнього Йосипа V. Змушений був відправити її — у традиціях руських монархів — на пожиттєве заслання до віддаленого монастиря (хай