Ярлик на князівство - Валентин Лукіч Чемеріс

Аби дали ярлик на велике князівство, визнали його, Йосипа ІV верховним правителем ВМК–2, а там… Там хай хоч і трава не росте. Все інше, він, Йосип ІV, переживе. Не злиняє. Аби вирвати в клятої німчури владу, він на все згодний. В тім числі й на «Бельв’ю». Адже тоді всі, хто все ще зазіхає на владу в Московії (а в Московії постійно хто-небудь зазіхає на владу, це як національна риса руських, їхній менталітет), прикусять язики, спіймавши облизня. Адже проти того, кого визнають німці, ніхто не зважиться виступити, бо інакше матиме справу з самим рейхом. Німці люблять порядок і анархії та безладу не потерплять у своєму протектораті. Під Москвою постійно знаходиться їхня бронетанкова дивізія — напохваті в протектора. Коли що — кине її на Москву і в Кремлі тоді не всидиш. А ще ж есесівський загін, десятки загонів, котрі тільки тим і зайняті, що слідкують за московітами. Крім усього ще діють сотні їхніх замаскованих вивідників, шпигунів та донощиків — слідкують. Коли що, будь кого — в тім числі й великого князя, — швидко поставлять на місце. А не підкориться, своє гнутиме — одним розчерком пера на його місце посадять іншого любителя влади! А їх, таких, що у всьому слухатимуть своїх арійських панів і сидітимуть у князівстві, як миша в ожереді — сухо, чисто, затишно і зерно на прокорм є, — завжди вистачало, вистачає і вистачатиме. Все це добре знав правнук Йосипа Сталіна, а тому на рожен ніколи не пер, у всьому слухався кляту німчуру, проводив їхню політику, тому й дістався до трону великого князя. Тож тепер, маючи під собою таке сідало, нікому його не уступить — нема дурних!

Гостей зібралося біля 500 осіб. З німецької сторони крім високопоставлених чинів рейху, міністрів та депутатів були радники, працівники Департаменту у справах Слов’янії та інші офіційні особи, журналісти, відомі люди. З боку делегації ВМК–2 — почет великого князя, дипломати з приказу зарубіжних справ, відомі бояри, воєводи, радники, журналісти, релігійні особи на чолі з патріархом московським, представники численних російських князівств та ханств (всі вони були удільними), які супроводжували Йосипа ІV як великого князя.

В просторій залі з широкими венеціанськими вікнами, сліпучими кришталевими люстрами і блискучим паркетом, на якому й ходити було боязко, буквою «П» поставлені здавалося б безконечні столи з антикварними кріслами з фернамбука[1]. На столах виставлено розкішні сервізи, прикрашені старовинним сріблом і квітами.

Розкішний обід у «Бельв’ю» вдався на славу — сторона, що приймала, не поскупилася і прийняла представників якогось там князівства, сателіта протекторату на околиці тисячолітнього рейху, як наче б представників великої і могутньої держави, ледь чи не рівної самому рейху. Більше того, офіційний обід вшанував своєю присутністю сам рейхсканцлер, глава уряду Німеччини — добродушний взагалі чоловік, дещо товстуватий, а тому на вигляд простецький, із залізним хрестом на грудях, що його він любив на людях час од часу ніби поправляти, чим і привертав до своєї нагороди зайву увагу.

Він і відкрив обід коротким тостом «за наших добрих гостей із «Слов’янії», за «його величність герра Йосипа, друга рейху, який невтомно веде своє князівство до ще більшого процвітання, що його воно зазнало в співдружності з Великою Німеччиною», за «сердечні стосунки між рейхом і ВМК–2» і ще дещо в тому ж дусі.

У відповідь теж з коротким словом виступив герр Йосип.

Але тут стався казус, що відразу ж набрав політичного забарвлення.

Герр Йосип своє слово почав із згадки про «великий руський народ», який, звичайно ж, — ідеологічний трафарет, — над усе цінує дружбу з великим німецьким народом».

Рейхсканцлер гучно хрюкнув (це в нього означало подив і водночас саркастичний сміх) і безцеремонно перебив гостя:

— Цікаво знати, герр Йосип, як це на куцій території куцого вашого князівства міг вміститися якийсь «великий руський народ», що ледь чи не рівня великому німецькому народові?

Запала гнітюча тиша.

Герр Йосип зблід, збагнувши, що дав маху і змушений був миттєво дати задній хід:

— Я мав на увазі… е-е… великий московський народ…

Рейхсканцлер знову хрюкнув (правда, не так гучно).

— Це, як кажуть, інший коленкор. Але треба ще простіше, герр Йосип: народ Московії. Або — московіти. Це відповідатиме історичній дійсності. А то загнув! Про якийсь великий руський народ. Був у вас колись великий руський народ, але ваш прапрадід, герр Йосип, його прос… гм-гм… втратив.

Герр Йосип змушений був проковтнути цю гірку пілюлю і продовжив тост за «московітів, які усе цінують дружбу з великим німецьким народом».

Далі обід на Унтер дер Лінден тривав без пригод (рейхсканцлер більше не хрюкав), котячись як по добре второваній дорозі. Та й тости були суворо дозовані — з того і того боку, а їхній зміст до останнього слова був заздалегідь завізований у гестапо. Якщо воно схвалювало тост — він міг бути виголошеним.

Далі та і та сторони виголошували тости за засновника тисячолітнього рейху Адольфа Гітлера, за «тисячолітній рейх», за «вождя і вчителя московського народу Йосипа Сталіна, який був і залишився — попри деякі непорозумніня — духовним братом Гітлера, за мир і дружбу між народами Європи та за їхнє процвітання». Кінця краю тим тостам не було. Шампанське, коньяки і кращі рейнські вина лилися рікою — як і руська водка, що теж була помічена за столом. На естрадному узвишші виступали співаки, грав оркестр.

Та ось знову слово взяв пан рейхсканцлер. У своїй яскравій і змістовній промові, як писатимуть німецькі та московські газети, він, підкресливши дружбу між народами, на завершення вигукнув:

— Історична мить настає, пані і панове! Герр Йосип прибув до Великої Німеччини за ярликом на князівство і з трепетом чекає, коли ж настане сія мить. Прибув, як колись російські князі