Ярлик на князівство - Валентин Лукіч Чемеріс

Йосип насупився — знав з історії, що таке ярлик і це його образило (як і згадка про поїздки його попередників у ставку хана Золотої Орди), але… Але нічого не вдієш. Він і справді прибув до Берліна за ярликом на княжіння у ВМК–2 і справді з нетерпінням чекав, коли ж йому вручать сію відзнаку, як символ верховної влади.

— Наданою мені великим арійським народом владою я затверджую герра Йосипа великим князем московським, — хрюкнувши, виголосив з бокалом рейнського в руці глава уряду. — Як питають у таких випадках: заперечень, панове, немає?

Заперечень не було. Та й де б вони взялися, коли герр рейхсканцлер наперед вже все вирішив.

— То що — затвердимо герра Йосипа на цій посаді? — дещо грайливо — грався як кіт з мишкою, — звернувся рейхсканцлер до протектора. — Дамо йому ярлик на велике князівство?

— Так! Герр Йосип заслуговує на таку посаду — великого князя московітів, — підтвердив протектор, очі та вуха рейхсканцлера у Москві.

— Коли ручаєшся — гут! Але — гляди!

— Я хоч і перебуваю в країні московітів, проте служу Великій Німеччині, фатерлянду, — ледь чи не ображено вигукнув протектор.

— Гут, гут! Служи!

Було врочисто зачитано указ рейхсканцлера.

Потім на тарелі рейхсканцлеру піднесли й сам ярлик — підковоподібну золоту пластинку на такому ж ланцюжку. («Слава Богу, хоч золота німчура не поскупилася на ярлик», — миттєво відзначив про себе герр Йосип, не підозрюючи, що то всього лише позолочена цяцька).

Піднявши над головою ярлик, що блищав у спалахах магнію, рейхсканцлер показав його присутнім і врочисто вручив Йосипу ІV.

— Як кажуть, носи! І теж служи. Але — Великій Німеччині. А вже потім і своєму… великому (хрюкнув) народові, що вмішується у тебе в куцому князівстві!

Йосип ІV відчув, що настала його історична мить, до якої він — борючись за владу в князівстві, — так довго і тяжко йшов. Ось він, у його чіпких руках, символ верховної влади в Кремлі, що його він уже не віддасть нікому — ярлик на князівство вирвуть хіба що з його мертвих рук. Але він постарається за будь-яких обставин залишатися живим — це далебі краще, як бути мертвим. Перевірено, як кажуть, віковим досвідом людства.

В пориві розчулення герр Йосип значно і якось аж з виляском поцілував ярлик, як дорідну молодицю і врочисто витарабанив його собі на шию. Оркестр заграв туш.

Парадна зала «Бельв’ю» виповнилася здравицями і тостами за нового великого князя Московії.

— Служу панові рейхсканцлеру і в його особі великому німецькому народу і фатерлянду! Гут, гут!!! — вигукував зворушений чи не до сліз новий володар ярлика на княжіння.

16 жовтня 1941 року, Куйбишев — на глибині 37 метрів

Чутки на те й чутки, щоб збурювати люд, вони повзучі, їм немає перерви і спину. І, що найголовніше, вони завжди правдиві. Хоч і чутки. Як би їх влада не спростовувала, вони роблять своє, несуть хоч якісь вісті. Від чуток трохи ніби спокійніше, з’являється хоч якась визначеність і ти знаєш що тебе чекає і що робити.

Гірше, коли вже й чуток немає — ось тоді повна невідомість. Крах.

Глибокої осені 1941 року чутки повзли Москвою одна одної вражаючіша. Уряд тільки заходився пакувати чемодани, а чутки вже тут, як тут: уряд тікає з Москви, кидаючи її напризволяще. І всі знали, що це — правда. Як правда і те, що Сталін теж залишив Москву як при панічній втечі. А навзамін «батька народів» залишений двійник, який не має права — на відміну від свого оригіналу — на втечу. Межи люди вже пущена контрчутка: так, уряд евакуйовується, але вождь залишається в столиці. На своєму бойовому посту. І доки він у Москві, Москву німцям не взяти… Вони хіба що в бінокль її з Красної Поляни можуть роздивлятися.

Таким чуткам вірили (хотілося в це вірити, хоч у щось вірити) і… і не вірили, знаючи, що на трибуні для заспокоєння громадян буде з’являтися двійник «батька народів», загримований під оригінал. Так воно насправді і є. І той псевдосталін помахає народу ручкою і навіть із сталінським акцентом щось там виголосить з трибуни… В той же час, як сам вождь — сиріч оригінал, — вже давно сидить у Куйбишеві, в глибочезному бункері — тільки що він там висидить? Своє дорогоцінне життя він може й збереже — на якийсь час. Але свою імперію — навряд.

Коли ж Москвою поповзли чутки (ба, ураганом пронеслися!), що вночі спецпоїздом під охороною кількох десятків тисяч енкаведистів вивезено в невідомому напрямку саркофаг з тілом Володимира Леніна, всі зрозуміли: Москві амба! Спасайся, хто як може!

Перші вартові, які несли вахту біля склепу вождя — Мавзолея, за наказом начальника Московського гарнізону Муралова, коли був заснований пост № 1, з’явилися 27 січня 1924 року о шістнадцятій нуль — нуль. Тобто через п’ять днів по смерті Леніна і за день до його похорон.

На почесний у комуністичній вотчині пост № 1 відбиралися курсанти кращі з кращих.

(Із сотні тисяч допризивників лише 36 кожні півроку потрапляли до роти, яка охороняла — не без театрального ефекту! — Мавзолей).

Солдати строкової служби жартували (служба біля усипальниці вождя була, як сам вождь любив казати, архіважкою):

— Потрапив до роти почесної варти — пишайся, не потрапив — радуйся!

Церемонія зміни варти тривала дві хвилини і 35 секунд і нараховувала 210 кроків, які треба було зробити синхронно від Спаських воріт Кремля до «точки» — і це при тому, що треба було до сантиметра і секунди вивіряти крок, супроводжувати дійство ще й складними прийомами — як раніше казали артикулами, — зі зброєю в руках. (Згодом один з радянських