Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

стебел трави посипалася іржа. Віддалік оленярі поїли реніферів. На оленячих головах замість рогів росли білі кістяки інших тварин: собак, риб, орлів, пацюків, а також маленьких дітей. Я підійшов до пастухів. Усі вони були одноногими, однорукими, одноокими. Я спитав у них дорогу додому. Вони відповіли мені мовою, яка спалила мені половину обличчя, відірвала друге вухо й вибила зуби. Я хотів було напитися води з озера, проте вона була гарячіша за пекельну смолу, вона вирувала й булькала, вибухаючи чорними пухирями. З озера витікала широка ріка, пручи до свого джерела зворотними хвилями. Біля її гирла я побачив дворукий і двоногий силует. Я підійшов, спираючись на ціпок. Пан у Казанку нахилився до мене, простягаючи мені візитну картку. З одного боку було надруковано адресу, а на звороті — написано білим чорнилом прізвище Ґустава Ґерославського. Я згадав, що прадід мав ім’я Ґустав; він начебто загинув під час Листопадового повстання. Я сховав візитну картку до кишені. Пан у Казанку погладив мене по голові. Лиш тепер я зауважив, що в нього отвір у грудях, кривавий кратер, випалений кулею великого калібру, а увесь його одяг понищений: взуття також діряве, штани розпороті уздовж швів, камізелька без ґудзиків, і навіть у його геометрично округлому головному уборі вирізано кутастий отвір. Я вирушив уздовж річки. Через кілька вёрст чекав наступний Пан у Казанку. Він також вручив мені свою візитну картку. На звороті написав ім’я Лізе Ґрюнц. Я згадав, що так називалася котрась із двоюрідних бабусь матері, — чи не та, яка отруїла чоловіка й утекла з родинними коштовностями до Америки? Я ішов далі. Візитні картки Панів у Казанках відрізнялися тільки прізвищами на зворотах. Єжи Бертран Ґерославський. Мар’я Ґерославська. Юліуш Ватцель. Антоній Вільк. Ґжеґож Боґаш. Річка вплила у залізні зарості, я блукав по іржі, мусив іти понад берегом, спираючись палицею у схил над водою. Ізидор Герц. Вацлав Саломон Ґерославський. Болеслав Ґерославський. У лісовій гущавині я вже цілком утратив почуття напрямку, важливим був тільки один напрямок: за течією води, тобто проти течії води. А тим часом урешті настала ніч, чорні зірки розлилися на крижаній гладіні неба чорнильними плямами. Євлаґія Ґерославська. Філіп Ґерославський. Я ішов дедалі хутчіш, хоча й дедалі більше слабшав, жорна легенів затиналися на півоберті, повітря ставало мені в устах ґранітними надгробками. Бенедикт Ґерославський. Я заверещав. Пан у Казанку дав мені цукерку. Я кинув її у річку. Він вийняв іншу візитну картку. Я стрибнув між дерев. Патерицею я розгортав колючий дріт ялин і ялиць. Хащі були уже такі, що з кожним кроком я мусив проштовхуватися крізь залізну рослинність, наче сунув сніговими заметами; ось-ось упаду бездиханний. Проте й далі посеред ночі, між сталевою глицею і листям, мерехтіло переді мною яскраве світло, світло, світельце, світелечко — ближче, далі, ближче, далі, ближче, ближче, за отим стовбуром, за гілкою, на віддалі простягнутої руки, — електричне світіння, людина в сяйві холодного вогню, у крислатій короні іскор, на поплутаному корінні блискавок — Нікола Тесла подав мені руку, пригорнув, обійняв, притис до серця. Засміявшись із полегшенням, я сердечно обійняв його у відповідь. Він повернувся і театральним жестом вказав мені шлях. Ми крокували в золоту розкіш Транссибірського експреса.

Про янголів сорому й безсоромности

А якщо це не сон?

— … го будити.

— Ви впевнені?

— Не слід, але, будь ласка, залишаю термометр.

— Дякуємо, пане докторе.

— C’est mon devoir, ma chérie.

І доктор Конєшин відпливає у ранковому світлі. Холодна постіль укриває щоку, шовк на шкірі. Рух повітря приносить аромат жасминових пахощів. Співає птах. Чому не чутно стукотіння коліс на рейках? Тиша, спокій, тепло.

А якщо це не сон?

Рожеві плямки сонячного світла танцюють на поверхні повік.

Розплющилося очі.

Панна Єлена Муклянович схилилася над постіллю з білою марлею у руці, низка молочних перлів гойдалася на тлі чорного тюлю, тік-так, — простягнулося руку й зупинилося нею цей маятник.

Єлена пустотливо посміхнулася, торкаючись язичком горішньої губи.

— А, виспався нарешті!

— Якби ж то ви знали, що мені наснилося!..

— Розкажіть, розкажіть.

— Мені снилося, що Зєйцов викинув мене з потяга й…

— Зєйцов! Отой проклятущий п’яничка! Він! — Вона ляснула марлею, мов батогом. — Але ж я була дурепа!

Повернулося на ліжку, підтягуючи подушку вище.

— Зачекайте, щось мені не — ми стоїмо на якісь станції? — Котра година? — Що діється?..

— Ви прокинулися! — вигукнула mademoiselle Філіпов, замикаючи за собою двері отделения.

Перейшлося на німецьку мову.

— Цілую руки янголів моїх, дів милосердя, але чи не були б ви такі ласкаві…

— Це правда, що ви побилися з паном Поченґло? — спитала одним духом Крістіна.

— Що? Ні! Вибачте, я справді мушу тепер…

— Ви нікуди не підете, поки я не дозволю, — скомандувала панна Єлена й вийняла термометр. — Відкрити ротик, а-а.

Помацалося пов’язку на шиї й обличчі, уся ліва щока під товстим пластиром. Три пальці було зафіксовано за допомогою підручних дощечок. Помацалося ребра. Також перев’язані. На лівому коліні під піжамою відчувалася величенька куля щільної перев’язки, через яку годі було зігнути ногу.

Пересунулося скляну рурочку зі ртуттю у куток уст.

— Це, мабуть, мені все ж не снилося. Доктор Тесла — була ніч — у тайзі…

— А як ви собі гадали? — Mademoiselle Крістіна присіла в ногах на ліжку, підгорнувши під спідницю ковдру. Сонце з вікна падало просто на її обличчя, вона мружила очі: розплетене з коси світле волосся золотіло в примарному ореолі, немов підхоплене зефіром сонячного блиску. — Щоби Нікола покинув вас напризволяще — після того, як ви двічі йому врятували життя? Він оголосив, що не повернеться без вас.

— Отже, це доктор Тесла… А той шаман… — Пошукалося на чолі ран від сталевого листя.

Пані Єлена відміряла у склянку води ложечку жовтого порошку.

— Себто був ще шаман. У цьому сні? Тільки будьте обережні, не перекусіть термометра!

Спробувалося розповісти всю історію, проте з кожним реченням белькотіння ставало дедалі менш змістовним, аж урешті, здивовано заслухавшись проказування слів, ураз замовклося.

Девушки спостерігали з великим інтересом. Утеклося поглядом на стелю, на стіну.

— Чому ви не попросили його відвезти вас до найближчої станції? — допитувалася панна Муклянович.

— Якою б це мовою?

— Російською, звісно ж. Ви кажете, що в нього були сірники, китайський чай, він не прийшов просто з тайги, мабуть, щось таки розуміє російською, принаймні кілька слів.

— Я про це не подумав.

— Гм-м, це справді звучить, як сон.

Сон, сон, чи ж не було мене попереджено, — пан Поченґлo й хтось іще раніше казали виразно: не вірити снам, остерігатися