Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Читаємо онлайн Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
з лісу. Чи то вовк завив? Розглядається безпорадно в темряві. Дим і далі б’є в очі. Що той монгол виробляє? Може, він і справді повірив нічному враженню, — адже що зазвичай робить такий нецивілізований сибіряк, зустрівши демона? Намагається його прогнати? Задобрити? Убити? Вдатися до екзорцизму поганськими методами? З отією широкою посмішкою на обличчі, мов паляниця пшеничного хліба.

Спираючись на костур, підводиться й обходиться дим і вогнище. БУМ-БЛАМ! БАМ-БЛАҐ! Усе трясеться й вібрує від цього звуку, кожне не прохололе тіло, а увесь світ прошиває дрож, ці брижики видно в танцюючому полум’ї, на лінії диму, брижики на поверхні імли, — тільки не видно самого бубняра. Він сховався в імлі? Але ж — БУМ-БЛАМ! — бубонить тут поруч, біля самого вуха. Шпигається києм навколо, обертається, обходиться вогонь. Аж просто доводиться зупинитися, потрусити головою, протерти засльозені очі, — що це таке, що діється, що це за обряд, чому сновигається довкола полум’я, три, чотири рази: де спорохнявілий стовбур, де шаман, де його речі, де кінь і колія? Рука простягається в імлі, рвучи її на шматки. Рука відсмикується — повертається імла, себто темрява. Звідки, отож, береться світло, як це діється, що я взагалі бачу свою руку? Джерело світла, так, вогнище! Підходжу, нахиляюся, — але це теж уже не вогнище, це стовп блиску, рівна колона світла, одним кінцем глибоко встромлена в землю, а іншим — глибоко встромлена в небо; я аж задер голову — колона, а може, дерево, тут його коріння, а там його гілля й плоди, тобто зірки. Повільним обвідним рухом я простягнув до них, угору, руку: я сягнув зірок. На дотик вони були слизькі, холодні, злегка пекучі, й відскакували від шкіри, мов ґальванізовані. Я голосно розсміявся. Світло дерева рознесло сміх рівниною. Примружившись, я роззирнувся у підзоряному просторі. Білі стебла трав, кожне висотою понад метр, кожне з мільйона видиме зокрема, з виразними, гострими рубами, гнучкі шаблі, — клалися м’якими хвилями від обрію до обрію. Стада рогатих тварин — лосі? олені? ні, то реніфери, — плили в морі тих трав, напівзанурені в них, і кожен той північний олень був видимий і порахований зокрема, на кожному шерсть лисніє, мов посипана срібним пилом, покроплена джерельною водою. Я обійшов довкола світного дерева. На іншому боці стояли намети мисливців — намети, курені, невисокі будови на дерев’яних жердинах, прикриті корою і шкурами. З їхніх отворів видобувався білий дим. Я вирушив повільним кроком — і ледве встиг перекласти патерицю з руки у руку, як був уже поруч із ними. Я увійшов до першого куреня. На мене озирнулися від печі. Панував напівморок, за вікнами шаленів сніговій, над Варшавою висіли брудні хмари, а в комині щось заткалося, і дим стелився під стелею, затьмарюючи й без того неяскраве світіння газових ламп. Батько, стоячи навколішки, ворушив у вогнищі довгою коцюбою. Утім, постукуючи об дверцята й цеглини, залізо не вчиняло жодного звуку. Я торкнувся вух. Може, я оглух? Мати казала щось батькові, вимахуючи в повітрі хусткою. Я підійшов до вікна. То була Варшава, але я не зміг визначити вулицю чи навіть дільницю. Правий берег? Лівий берег? Конфіґурація дахів і вогнів здавалася цілком чужою, а проте це була Варшава. Я підійшов до іншого вікна. Щось тут заслонювало краєвид. Замкнута віконниця? Я притулив щоку до шибки. Голка морозу увійшла мені в кістку під оком, пробилася до мозку, вдарила зі споду в череп і вибухнула там, під кумполом, квіткою криги, кущем-сніжинкою, бічні пагони якого вистрелили мені вухами. Тією масою за вікном був лютий, вморожений у фасад і мури кам’яниці. Він увійшов у комин, чи не тому помешкання задимилося? У дверях з’явилася світловолоса панна в червоній куртці, потягла маму за руку. Вони вийшли. Я відірвався від шибки, залишивши на ній половину вуха, й вирушив слідом за ними. У вітальні при столі сиділи Болек, вуйко Боґаш і Зиґа. Мати й панна вмостилися на вільних стільцях. Болек поправив на носі окуляри й потягнувся за сірниками. Посеред порожньої стільниці стояла висока тьмічка. Ні! Та що ж ви робите! Боже милий! Сиплячи снігом на килим, я підбіг до столу, схопив за руку найближчу особу, смикнув, — панна підхопилася, мов обпечена, поглянула на мене, на своє плече, на мене, відкрила уста, але очі завернулися їй білками вгору, вона знепритомніла. Ми чергували біля її ліжка, коли вона боролася з лихоманкою. Наступної ночі її рука почала чорніти, з’явилися виразки, потекли гнійні крововиливи. Вона марила в гарячці. Я придивлявся до неї здалеку, з кутка під парсунами бабусі й дідуся Ґерославських. Лискуча від поту, зблідла, з волоссям, підгорнутим у тісний чепець так, що тільки прямокутник гладкого обличчя світився в оправі білого полотна, — ким вона була? Кого мені нагадувала? Спершу я думав: Юлія, ну так, Юлія, звичайно, вона змінилася, але це Юлія, ніхто інший, — що ж я тобі такого лихого вчинив, Юленько, прокинься, поглянь на мене, я не навмисно, я не навмисно! — але потім я придивився до матері, придивився до батька, як вони постаріли, скільки років минуло, й зрозумів: важко хвора панянка — це Емілія. Четвертої ночі чорнота зійшла їй на плече, на перса. Лікарі були безпорадні. Навідався священик. Усі вийшли (я зостався), Емілька сповідалася у своїх гріхах (у яких я не чув, бо бурульки забили мені вуха). На світанку доведений до розпачу батько привів останню надію. Блум-блам, шаман увійшов, накульгуючи, на стежку диму й імли, й одразу ж від порога поглянув на мене: він нахилив ціпок наче спис і, штовхаючи ним, посувався крок за кроком, випихаючи мене геть, тушка птаха, підвішена на поперечці, бовталася у мене перед обличчям, я гидливо задкував — ще, й ще, й ще, геть від них, від Емілії, від матері, від батька, геть, аж урешті підлога варшавського апартаменту цілком вислизнула мені з-під ніг, і я упав, блум-блам. Я вдарився плечима об твердий ґрунт, видихнувши повітря з легенів. Те, що потім увійшло в легені, було не повітрям, а чимось іншим: землистою, рінюватою масою, котрою дихалося, перемелюючи її в легенях у пісок, легені оберталися у грудях важкими жорнами — кам’яний вдих, кам’яний видих. Я сів. Я усе ще тримав у руках березовий костур. Був ясний день, у чорному небі висіла чорна тінь Сонця, надщерблений диск, із якого на всю трав’янисту рівнину стрибали зиґзаґами криві промені. Цього разу посеред рівнини не стримів жоден стовп — ні світла, ні тьмітла. Я підвівся. Повіяв вітер, й із залізних

Відгуки про книгу Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: