Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Може, втекти? Коли? Яким чином? Зійти на станції перед Іркутськом, розчинитися у Сибіру, це можливо, мається достатньо грошей, схованих із виданого комісаром і виграного в Фессарa; а тут ніхто не питає про документи, можна роками жити поза досяжністю держави, помінятися ідентичністю з одним чи другим утікачем. Або роздобути згодом квиток incognito в купейному до Владивостока, звідки відпливають кораблі до всіх портів світу, — чи ж не таким був первісний задум? — Капська провінція, Антиподи, Вест-Індія, Америка.
— Дозвольте, Вєнєдікте Філіповічу.
Ставши поруч, Зєйцов ухопився за поручень безпалою рукою, коли експрес хитнувся на невеликому вигині.
— Пішли?
— Вибачте?
— Доктор і пан Поченґло. Вони вас розбудили?
— Не знаю… так… я тільки… — А чому ж він знову так бентежиться, чому за бороду хапається, у ковтунах чорних шкрябає, чому знову матерію костюма жужмить і бгає, залишаючи масні смуги? — Дозвольте, що…
— Ну ж і наслухалися ви, Філімоне Романовічу, масу дурниць, як рідко трапляється.
— Я… я зовсім не думаю, щоб то були дурниці, — він нервово почухав рубець. — Ви, Ваша Вельможносте, пам’ятаєте, про що я вас сьогодні вранці просив.
Випросталося.
— Якщо ви хочете мучити мене цим знову…
— Ні, ні! — Він замахав руками, впустивши перила. — Я власне з протилежним проханням: якщо пам’ятаєте… забудьте.
— Що?
— Забудьте, погано, що я попросив, — він відвернувся. — До злого вас намовляв, забудьте.
Спостерігалося за ним довшу хвилю. Він щулився і кривився під пильним поглядом, наче підсмажений.
— Я ніяк не можу вас зрозуміти, Зєйцове. Ви не п’яний зараз, га?
— Це не так, як ви думаєте, Вєнєдікте Філіповічу. Я чув, що ви тут сказали, й передумав усю справу. Шкода, що прохання таке походило від мене, а ще гірше, якби ви захотіли його сповнити, якби ви змогли його сповнити.
Махнулося безпорадно рукою.
— Та що мені то все! Відчепіться усі зі своїми проханнями, Царствами Божими та глибокодушними сповідями. Ідіть геть!
Допіру тепер його вкололо: він підхопився з вогнем у очах, насупивши брови.
— Господин Єрославскій! Ви так не думаєте!
— Як не думаю?
— До чого вони вас намовляли, — що ви сказали, що зробите, зустрівши врешті батька, — як скористаєтеся з влади над Історією. Ви слухаєте, питаєте, покрикуєте, ображаєтеся, — але яка ваша думка? Ваша найщиріша!
… Скажіть мені: ви дійсно гадаєте, що Історія є витвором людей? Що якби хтось свого часу вчинив інакше, ніж вчинив, то Рим би не впав, або не померло б ніколи Середньовіччя, не впала б Бастилія? Або ж тепер: хтось щось вчинить — і революція перемінить обличчя Росії, обличчя світу; не вчинить — і все залишиться по-старому. Чи й справді з цього береться Історія? Ви так думаєте?
… Чи радше вона є образом конечностей, не пов’язаних із будь-чиїми вчинками: Рим упав, настали темні століття, а по них друга римська епоха, після неї друга епоха розуму — як число парне йдн після числа непарного, яке йде після парного.
… Вєнєдікте Філіповічу! Скажіть мені щиро таке: в яку Історію ви вірите?
Він дивився прямо в очі, без свідків, з обличчям, чистим від насмішкуватих та іронічних знаків і гримас. Ось він і впіймав мене в пастку щирости, бо якби ще третя особа, якби хоча б найменший слід глузування у мові або жесті, — увійшлося б негайно в ту зовнішню конвенцію, обертаючи всю розмову в чергову товариську забаву. А так — є лише людина й людина, й те, що можна висловити міжлюдською мовою.
— У що я вірю, Зєйцове: не Історія творить людей, а люди творять Історію.
Екс-каторжник кивнув. Відступивши вздовж балюстради на крок, він зігнувся навпіл. Відіграє наступний театр поклонів, подумалося. І дійсно, він майже сягнув розкуйовдженою гривою залізних плит платформи.
— Вибачте, — сказав він голосно, дуже чітко.
А відтак вхопив обіруч попід коліна — схопилося за поручень — вхопив і потягнув — річка диму в небі — випростовуючись раптово, потягнув угору — небо, тайга, сталь, насип, земля — мусилося відпустити перила, перш ніж щось лусне в викрученому зап’ясті — насип, земля, рев і свист вітру в вухах, полетілося сторчголов, ногами вперед. Не встиглося й скрикнути. Бич — гнучка крона — шмагнув по спині, впалося у траву й пісок; котилося далі. Спалахнув біль у вкритому синцями й потовченому тілі. Нарешті спинилося на жорстві й камінні. Вони роздерли обличчя, встромилися у шию, порвали вбрання й шкіру. Підвелося на лікті. Вибитий зуб виплив на підборіддя разом зі слиною. Гук поволі змовк — гук змовк, бо потяг віддалився, останній вагон Транссибірського експреса зникав у перспективі просіки, вирубаної у тайзі для залізничного насипу. Ще майнула лампа, що вказувала кінець складу, й уже тільки зимне світіння сяйва «Чорного Соболя» відсвічувало над деревами — але й та хмара райдужних метеликів хутко блякла й меншала на тьмяніючому овиді. Длук, длука, длууук, тиша. Виплюнувши ще один зуб, поглянулося у протилежний бік. На тлі червоного Сонця рухався здалеку маленький силует вершника з древком, приточеним до сідла. Сілося поволі, зламані пальці стирчали під дивними кутами. Від блискучих рейок тягнуло морозом. Перші зірки азійської ночі іскрилися на низькому небі. Одна, друга, третя, п’ята, сузір’я Мисливця. Крижлізні райдуги згасли. У лісовій самоті відізвалися тварини. Дрож струснула пошарпаним тілом. Потягнулося за Ґросмайстром.
Розділ шостий
Про сни Бенедикта Ґерославського
Зійде з рейок. Відтягнулося хвіст скорпіона. Зійде з рейок, перевернеться, буде бійня. Як часто Транссибірською маґістралею ходять потяги? Пасажирський вирушає з Петербурга кілька разів на тиждень, — а вантажні? Місцеві? А військові транспорти? Лівою лінією? Правою лінією? Сперлося плечима на стовбур ялини, піднялося випростану руку, обхопилося пальцем зміїний хвіст — середнім пальцем, єдиним цілком неушкодженим на правій долоні. Над рейками мерехтіли сині сяйва. Зійде з рейок: навіть якщо тунґетитова куля, влучивши в крижлізо, не завдасть йому шкоди, то станеться вибух криги, як
