Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

— Ви забрали… Там був лист…

— І коли я його прочитала, Крістіна все мені розповіла.

— Це не…

— Що він помер. І живий, — вона широко посміхнулася. — І тепер ви мене будете переконувати, що мартинівці вбивають один одного через вас без жодної причини?

— Він лише спав…

Панна Муклянович наставила носа.

Хотілося схопити її за руку, притягти, вдихнути просто у вухо правду — чорне сонце затьмарило очі, чорний колодязь виссав кров із голови. Тепло, тихо, спокій, птахи співають.

— Усе брехня.

Відчулося на чолі прохолодну руку девушки.

— Тітуня за вами догляне, я також мушу виспатися, бо виглядатиму, наче упир. Увечері влаштовують танці. Коли князь запитає, скажіть, що ми не знайомі, що зустрілися у потязі.

— Але ж…

Вона поклала руку на уста, тамуючи слова. Торкнулося кінчиком язика пучки її пальця.

Вона нахилилася над постіллю.

— Як вам не соромно, пане Ґерославський! — прошепотіла вона.

— Ніхто не дивиться, mon ange sans honte…

— Je regarde.

— Qui êtes-vous?

— Un rêve, naturellement. Nous sommes dans l’Été.

Усе брехня.

Про сибірські безумства

— Я випав.

— Випав!

— Я випав.

— Я йому випаду!.. Буде збиратися докупи звідси до Владивостока!

— А навіщо так хвилюватися, — угамовувала дружину княгиня Блуцька, — знову наживеш собі розлад шлунка, доведеться відхворіти.

Князь Блуцький-Осєй хрипів, задихався, скреготів зубами, дріботів по отделению від стіни до стіни, хитав головою й хапався то за груди, то за щелепу, бо саме вона насправді скреготала, ця металева зуботехнічна скульптура. Боялося, що при наступному вигуку старий виплюне її разом зі словами й слиною. Кинута з імпетом, вона може вибити око чи зламати ніс, а відстань була невелика, аршин, або й піваршина, коли князь наближався, нахилявся, знову вибухав гнівом, а гаспидська щелепа гуляла йому в писку ліворуч і праворуч, як на ґумових шворнях.

— Випав! П’яний був, так?

— Ні.

— Бачите? Бачите? — розпалювався князь. — Раз сказав правду!

— Звичайно, я дуже зобов’язаний Вашій Княжій Високості, що ви зупинили через мене потяг, я не знаю, як і дякувати, як вибачатися, що через мене постало усе це сум’яття і клопіт на голову Вашої Високости, якби я лиш міг якимось чином…

— Жартувати! — заревів князь. — Жартувати з мене буде! — Він хапнув ціпок своєї дружини й підніс його в недолугому замаху, проте зачепився за чудернацьку підвіску високої полиці над ліжком і заточився, мало не беркицьнувшись.

— Пане раднику! — покликала княгиня, покликала й закашлялася. — Захарію Фєофіловічу, будьте ласкаві й візьміть пана князя зі собою на свіже повітря, прогулянка буде корисною для нього перед обідом.

Дусін просунув голову з коридору в відчинені двері. Князь кинув ціпок на підлогу й вийшов із купе. Дусін запитально подивився на княгиню. Вона відправила його, змахнувши мереживною хустинкою.

Піднялося ціпок і подалося старенькій.

— Merci. Мусите пробачити моєму чоловікові, ви знову йому брешете в живі очі, він до такого не звик.

— Ваша Високосте, можна сісти? Моя нога…

— Постоите, постоите. Не думайте, що печатка Раппацького дає вам волю для будь-якого циганства. Річ у тім, що коли доктор Нікола Тесла й наші люди шукали вас у лісі вздовж колії, прийшов сюди Павєл Владіміровіч Фоґель, бывший чиновник Третьего отдела Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, а тепер у відомстві охранки, прийшов із mademoiselle Крістіною Філіпов, і вони розповіли нам про справу Тесли й великі загрози, які на нього чигають, і як ви йому врятували життя, і що ваше також у небезпеці через тих самих змовників. Завдяки їхнім підступам, так нам сказали, ви зникли з потяга, бо вони майстерно усунули з поля зору тіло вбитого. Кх, кх. Будьте такі добрі, налийте мені з отого чайничка — merci bien.

… Тож князь узяв це близько до серця і допіру тоді перестав мені дорікати, що я наполягала на зупинці експреса. Я теж розхвилювалася й почала питати себе: чи добре я вчинила? Я вдруге вас рятую. І думаю собі: сон збувся. Я мала рацію, у вашій владі було захистити Росію, — якби ви дали померти докторові Теслі. Який у цьому ось потязі везе з нами свої гармати, споряджені на лютих, як стверджують пан Фоґель і mademoiselle Крістіна. Отож, сон правду показав, тільки що я це навпаки втямила. Ну, юначе, скажіть мені, бо я вже втомилася цією балаканиною, — я маю рацію?

Купе Блуцьких не було ширшим, ніж інші двомісні купе, княгиня сиділа на ліжку, засланому й укритому купами великих, середніх і малих подушок, обкладена обабіч м’яким й округлим дріб’язком, неначе на троні з пуху й плюшу, занурена в нього, закопана. Хотілося опинитися від неї на певній відстані, але як далеко можна втекти в отделении потяга? — Стоялося над княгинею, дивилося згори, хилилося мимоволі в горбі-уклоні, коли вона підносила маленьке зморшкувате засохле обличчя, коли вона глипала кліпаючи з-під мереживного очіпка. Усміхнута, не усміхнута, бабуся, бабушка, матір матерів.

— Ви, Ваша Високосте, хочете, щоб я вам сказав, хто мене викинув, бо шукаєте союзника проти власного чоловіка.

Вона мало не захлинулася гарячим чаем.

— Кхркк, ви далебі все робите навпаки, ніхто вас не навчив, коли брехати, а коли правду казати?

— Князь зовсім не вважає, що Імператор збожеволів, c’est invraisemblable. Князь їде домовлятися з японцями, щоб принести Імператорові мир на східному фронті й вільну руку проти лютих. А ви вирушили з ним у цю подорож, щоб перешкоджати йому в роботі, псувати переговори й за першої ж нагоди розладнати цей мир. Ви ледве ходите самотужки, проте в ім’я своєї мартинівської віри не поступитеся: доки війна з японцями, доти мир лютим.

Княгиня піднесла голову ще вище, тепер майже випрямивши спину; її уста широко відкрилися, мабуть, вона над цим не панувала, нитка слини висіла в кутку блідих губ.

— Кхр, кх, це безумство, так, так.

— Его Императорского Величества…

— Не Імператора, а ваше. Скажіть: у якому божевіллі має жити людина, щоб не тільки сподіватися від ближніх усього найгіршого, але й так відверто й без сорому їм це зло висловлювати?

— Божевіллі?! Якби ви знали про Теслу, перш ніж вирушили експедиції, який наказ ви б віддали своїм слугам? Га? Який?!

Стара грюкнула ціпком по підлозі, килим приглушив звук.

— Мовчати! — зашипіла вона. — Досить уже! De quoi parlez-vous! Стримайтеся! У вас знову увійшла гістерія! Вам це не личить!

— Личить, не личить, — сказалося їй спокійно, — я не знаю, і мені це байдуже, можете веліти своїм здорованям побити мене, якщо вас так ображає щире слово. Але