Плавучий острiв - Жюль Верн

Що й казати, пропозиція спокуслива, ще й до того слушно зроблена. Квартет може тепер бути певний, що його чекає добра кімната в пристойному готелі, не кажучи вже за дбайливість, яку гарантує їм послужливий американець.

— Згодні, панове?

— Ми згодні, - відповідає Себастьян Цорн. Голод і втома спонукують його прихильно поставитись до цього запрошення.

— Отже, вирішено, — закінчує американець. — Негайно вирушаємо… За двадцять хвилин будемо на місці, й ви мені дякуватимете, певен у тому!

А тим часом після бурхливих схвальних вигуків, викликаних котячим концертом, вікна в будинках знову позачинялися, світло згасло і Фрескаль поринув у глибокий сон.

Музиканти в супроводі американця підходять до коляски, обережно вкладають свої інструменти й сідають позаду, він умощується поруч із провідником-механіком на передку. Механік повертає якусь підойму, електричні акумулятори починають працювати, коляска рушає з місця і, набираючи все більшої швидкості, мчить у напрямку на захід.

За чверть години перед їхніми очима виникає сріблясте марево, наче серпанок, витканий з сліпучих місячних променів. Це місто, про існування якого наші парижани і гадки не мали.

Електрична коляска зупиняється.

— Нарешті ми прибули на узбережжя, — каже Фрасколен.

— На узбережжя… ні, - відповідає американець, — це протока, її ми маємо зараз переїжджати.

— А на чому? — питає Пеншіна.

— На поромі, туди поставлять зараз нашу коляску.

Справді, перед ними один із тих механізованих поромів, що їх повсюди можна зустріти в Сполучених Штатах; на нього в’їжджає коляска з пасажирами. Безперечно, пором рухає електрика, бо ж пари ніде не видно; за дві хвилини, перепливши протоку, пором увіходить у гавань у глибині якогось порту.

Електрична коляска котиться по широких, обсаджених деревами дорогах і потрапляє в парк, на який високо підвішені ліхтарі ллють потоки яскравого світла.

В огорожі парку відчиняється брама, що виходить на простору й довгу вулицю, забруковану лункими плитками… Минає п’ять хвилин, і музиканти виходять біля під’їзду показного готелю, де їх зустрінуто, з першого слова американця, з надзвичайною послужливістю, що її вони мають за добру ознаку. їх негайно ведуть до розкішно накритого столу, і, як і слід було чекати, вони вечеряють із чудовим апетитом.

Після вечері метрдотель[23] проводить їх до просторої кімнати, обладнаної електричними лампами, яскраве світло яких за допомогою спеціальних перемикачів можна перетворити на м’яке й тьмяне, як у нічних лампочках. Тут, відклавши на завтра розгадку всіх цих чудес, вони нарешті засинають у ліжках, що стоять по чотирьох кутках кімнати, і незабаром починають злегка хропти з тою гідною подиву єдністю, яка вславила цей Мандрівний квартет.

Уранці, о сьомій годині, в спільній кімнаті лунає гасло вставати — вдале наслідування сурми, що грає вранішню зорю, — а потому енергійна команда:

— Мерщій! Гоп! На ноги… раз, два! — вигукує Пеншіна.

Івернес, найзабарніший з усіх, волів би вилізти з-під теплих ковдр за третім, а то й за четвертим рахунком. Та нічого не поробиш, доводиться наслідувати приклад товаришів і змінити горизонтальне положення на вертикальне.

— Нам не можна марнувати жодної хвилини, — каже «його високість», — ані однісінької.

— Так, — відповідає Себастьян Цорн, — адже завтра ми повинні бути в Сан-Дієго.

— Гаразд, — озивається Івернес, — півдня вистачить, щоб оглянути місто цього ґречного американця.

— Мене дуже дивує, - зауважує Фрасколен, — що таке велике місто існує поблизу Фрескаля. Як це так наш погонич забув сказати нам про нього?

— Головне — потрапити до цього міста, мій старий скрипичний ключе, — каже Пеншіна, — а ми ж уже тут!

Крізь два широких вікна до кімнати ллються потоки світла, і розкривається на милю вдалину чудова перспектива на облямовану деревами вулицю.

Четверо друзів легко й швидко завершують свій туалет у вигідній ванній кімнаті, механізованій за новітніми вдосконаленими способами: вона має крани з градусниками, окремо на гарячу та холодну воду, зливальниці, що спорожняються автоматично, колонки, щоб нагрівати ванну, і прилад нагрівати щипці, розприскувачі з парфумами, що діють за вимогою, електричні вентилятори-млинки, різні механічні щітки — під ці досить лише підставити голову, щоб причесати її, а під ті — одяг або черевики, щоб вичистити й наглянсувати їх якнайкраще.

В кімнаті, не згадуючи вже про дзиґарі, повсюди — електричні лампи, що спалахують, тільки простягнеш до вимикача руку, дзвінки й телефони, які одразу ж з’єднують вас із різними обслугами готелю.

Себастьян Цорн і його товариші мають можливість зв’язатися не лише з готелем, а також із різними районами міста, а може, — як гадає Пеншіна, — з будь-яким містом Сполучених Штатів.

- І навіть обох континентів, — додає Івернес.

А поки вони очікують слушної нагоди для такої спроби, о сьомій годині сорок шість хвилин їм передають телефонограму англійською мовою:

«Калістус Менбар вітає з добрим ранком шановних членів Мандрівного квартету й просить їх, коли вони будуть готові, зійти в їдальню Ексельсіор-готелю, де для них приготовлений перший сніданок».

— Ексельсіор-готель[25]! — каже Івернес. — Цей караван-сарай[26] має пишну назву.