Ідуть роботарі - Володимир Миколайович Владко

— Так. Ходім, справді, є про що поговорити, — механічно відповів Тім Кроунті.

І через хвилину обидві постаті зникли у вечірній синій півтемряві.

— Третій!.. Третій!

Шепіт хвилею пробіг у натовпі — і знову все стало тихо. З гуркотом до воріт заводу під’їхав третій великий вантажний автомобіль, накритий, як і попередній, широким брезентом. Ніхто добре не знав, що саме привозили на завод ці таємничі автомобілі, які охороняли озброєні полісмени. Автомобілі під’їздили, полісмени розчиняли ворота, пропускаючи автомобіль — і знов зачиняли їх.

Робітникам, які стояли щільним натовпом на майдані перед воротами заводу, не щастило побачити нічого, що робилося там, за заводськими стінами. Нерозривний ланцюг полісменів не пускав до воріт нікого.

А за полісменами виднівся ще другий ланцюг. То стояли люди в формі, з широкими пов’язками на своїх руках, люди, відзначені рогатим хрестом свастики.

«Бойові хрести» відкрито вийшли сьогодні проти робітників. Правда, вони поки що тримали себе пасивно, лише ховаючись за полісменами. Але хто знав, що буде далі? Ланцюг людей із свастикою, який ховався позаду поліції, дратував. Проте, головну увагу привертали до себе таємничі автомобілі, які під’їздили до воріт заводу і зникали за ними.

Робітники мали всі підстави думати, що автомобілі підвозили до заводу роботарів. Але — хіба можна певно знати, що саме везе закритий автомобіль?

Чутки про роботарів опанували місто. З одного робітничого будинку до одного бігла ця новина, загрозлива, лячна. Страйковий комітет виконав свою постанову, сповістив робітництво про нову небезпеку. Але він також дав зрозуміти всім, що справу ще не програно, що страйк ще не припинився. І тисячний натовп робітників зібрався тут сьогодні зранку, скликаний комітетом.

Тім був недалеко від воріт. Він нетерпляче чекав якогось розв’язання справи, якоїсь відповіді на основне запитання: роботарів привозили ті автомобілі, чи ні? Боб Леслі стояв теж тут. Він стискував кулаки, бачачи впевнену нерухомість полісменів і ланцюг «Бойових хрестів» за ними.

Двоє з полісменів вже почали були відчиняти ворота, як пролунав ще один гучний сигнал автомобіля. Тім озирнувся. До ваговоза під’їхав невеличкий красивий легкий автомобіль і спинився. Із нього вистрибнув Томас Бірз. Обличчя його було роздратоване, він голосно покликав до себе сержанта полісменів.

— Дурниця! — почув Тім голос Бірза, такий ненависний йому з учорашнього вечора. — Я вам кажу, дурниця! Хіба так виконують наказ? Хто наказав вам заводити автомобілі в двір? Хто, я вас питаю?

Полісмен безпорадно показав рукою на робітничий натовп: мовляв, ви ж самі бачите небезпеку.

— Дурниця! — кричав Томас. — Саме тому і треба було точно виконати наказ. Ви відповідатимете, сержант. Ви зірвали нам перший психологічний ефект. Чорт зна що!

Потім він спинився, немов згадавши про щось. Він повернувся до автомобіля. За склом вікна Тім, не вірячи своїм очам, побачив знайоме обличчя Мадлени. Воно було якесь бліде, напружене. Бірз щось сказав Мадлені, вона кивнула головою — безвільно й механічно.

— З Мадленою, здається, справи погані, Тім, — тихо проговорив Боб. — Навряд чи вона допомагатиме нам.

Бірз тим часом знов повернувся до вантажного автомобіля. Рішучим рухом він сам відкинув брезент з одного краю — і натовп загомонів, спочатку тихо, потім дедалі голосніше. За високими бортами автомобіля матово виблискували велетенські залізні постаті дивних потвор, що лежали одна біля одної вздовж автомобіля.

— Роботарі!.. Залізні потвори! — побіг у натовпі шепіт.

Так, це були роботарі. Чутки здійснювалися. Тім відразу пізнав потвор, рідних братів того роботаря, якого він бачив під час свого інтерв’ю з Джонатаном Говерсом. Ті ж металічні постаті, що чимсь нагадували середньовічних рицарів, закутих у блискучий панцер, ті ж химерні срібні антени на головах.

— Вони? — гаряче спитав Боб.

— Вони, — коротко відповів Тім.

Бірз вийняв з кишені якийсь невеличкий апарат і поклав його на крило автомобіля. Від апарата йшли дроти, зв’язані з навушниками, які Бірз одягнув на голову. Потім він дістав ще малесеньку чорну плескату коробку овальної форми. Її він тримав у руці, уважно прислухаючись.

Тисячний натовп мовчки стежив за кожним його рухом. Було чути, як працював невимкнений мотор автомобіля, що ним приїхав Бірз.

Нарешті, Бірз зняв навушники.

— Так, — сказав він, полегшено зітхнувши. — Усе гаразд. Сержант, дайте сюди чотирьох ваших людей. Та якнайсильніших.

Чотири полісмени підійшли до автомобіля. То були справді міцні, кремезні люди. Вони незрозуміло поглядали на Бірза.

— Добрі хлопці, — сказав він, уважно оглянувши їх. — Беріть верхнього роботаря та обережно ставте його на землю. Чуєте? Як людину ставте, на ноги.

Здавалось, натовп не дихав. Кожен боявся не почути хоч слово; витягаючи шию, кожен намагався не пропустити жодного руху полісменів. Ось вони обережно підняли верхнього роботаря. Зробили вони це несподівано легко, бо здавалось, що роботар мусить важити значно більше.

— Мабуть, дюралюміній, — почув Тім голос Боба Леслі.

Полісмени поставили роботаря на ноги, боячись пустити його з рук, щоб він не впав. Знов вони безпорадно глянули на Бірза.

— Пустіть, — наказав той. — Пустіть! Він стоятиме.

І справді, роботар нерухомо став на свої залізні ноги. Томас Бірс відійшов до нього і хутко повернув вимикач на грудях роботаря. У ту ж мить роботар мовби випростався і зробив крок уперед. Натовп завмер.

Роботар переступив на другу ногу, підняв першу — і рівно й важко посунув до воріт. Крок за кроком ішов він, чітко підводячи ноги і важко, з дивним гуркотом ставлячи їх на землю. Бірз блискучими очима стежив за ними.

— Відчиніть ширше ворота! — крикнув він нарешті. — Ширше відчиніть ворота першому роботареві, першому нашому залізному робітникові!..

Роботар так само рівно пройшов ворота і зник у дворі. Натовп посунувся до воріт,