Ідуть роботарі - Володимир Миколайович Владко

Загроза ставала цілком реальною. Зрадивши свої звички, Тім цього разу розповідав повільно, не поспішаючи. І кожна його фраза, кожне його слово були насичені напруженням, тривогою. Тім говорив про роботаря.

— Він, цей роботар, був наче просто закутий у панцер. Розумієте, цілком металічна постать. Ввесь з голови до ніг залізний. Жодного непевного руху. Він іде, переставляючи ноги, як людина.

— А коли щось опиниться на його дорозі? Обійде? — не витримав Боб Леслі.

— Не певен… Не знаю…

Тім згадав, як йому самому здалося в Говерса, що роботар суне прямо на його крісло. Це було страшно!..

— Якщо господар потвори накаже їй обійти, — похмуро сказав він, — потвора обійде. Коли ж ні…

Після короткої паузи голос Тіма задзвенів з новою силою.

— Тоді роботар роздушить своїми залізними ногами те, що опиниться перед ним.

Всі змовкли. Боб Леслі задумливо постукував пальцями об стіл, поглядаючи на Тіма і мов не наважуючись щось сказати.

Загальну думку висловив один із членів комітету, сухий, замучений хворобами робітник, Майк Тізман.

— От що, хлопці, — сказав він, борючись з кашлем, що завжди заважав йому говорити. — Мені здається, що прийшла серйозна небезпека. Досі ми боролися — і непогано боролися. Але чи зможемо ми далі так само міцно тримати хід подій у своїх руках?.. Я не певний цього.

— Тім, а що гадають товариші в центрі? — запитав Леслі.

Тім знизав плечима.

— Що вони можуть порадити? Гроші там збирають — і збиратимуть далі. Але ніхто не знає, як боротися проти роботарів. Єдина людина нашого табору, що бачила роботарів на власні очі, — це я. Але я вже розповів вам, як саме мені довелося бачити їх.

— Чи не слід нам піти на поступки? — нерішуче запитав Майк Тізман.

— Під три чорти! — наче сказився Боб Леслі. — Поступатись, лише почувши про роботарів, нічого не бачивши, — нісенітниця. Га, Тім?

— Звичайно, припиняти страйк не можна, — погодився Тім. — Ми ж навіть не знаємо, що станеться, коли поставити роботарів до верстатів. Чи працюватимуть вони добре?

— Стій, Тім! — вигукнув Боб Леслі. — Ти казав, здається, що роботарі дістають енергію за допомогою невеличких антен на голові?

— Так.

— Тім, тож воно все одно, що радіо?

— Звісно, що схоже. Але що з того?

— А те, що є одна людина, яка може нам допомогти. Вона, принаймні, може добре зрозуміти, що воно таке справді, ці роботарі. Невже ти сам не міг додуматися?

— Не розумію.

— Та людина — Мадлена Стренд. Вона — радіоінженер, вона добре знає цю справу. У тебе з нею добрі взаємини. Невже ти не можеш попрохати в неї допомоги?

Тім не відповів нічого. Майнула думка: звичайно, Мадлена може стати в добрій пригоді. Але… Її негативне ставлення до страйку, її знайомство з Томасом Бірзом…

— Не певний цього, товариші, — нарешті вимовив Тім. — Спробувати можна, але чи вийде з цього щось, не знаю.

Знову настала мовчанка. Усі сиділи, заглибившись у думки. Старі робітники, що пам’ятали не одну сутичку з капіталом, — задумались. Такого ворога вони ще не зустрічали. Залізні люди!..

… Колись цими двома словами називали стійких загартованих людей, що нічого й ніколи не бояться. Так називали старих революціонерів, так називали старих солдатів. Тепер ці два слова набули іншого змісту: залізні люди, — просто залізні машини, потвори, що стають на перешкоді робітничому рухові. Якими ж стальними треба бути живим людям, щоб перемогти цих залізних потвор?..

Двері тихо розчинились, і до кімнати увійшов маленький товстенький чоловік у синіх окулярах. Він лагідно привітався й спитав:

— Немає нічого секретного, так би мовити? То добре. Мені треба щось передати вам, страйковому комітетові, себто. Дозволите?

— Кажіть, — недбало відповів Боб Леслі.

Чоловік скинув окуляри, протер їх акуратно складеною хусточкою, знову склав хусточку і поклав її так само акуратно в кишеню. Потім подивився проти світла на свої окуляри: вони були чистенькі, хоч такими були й до того, як він їх протер. Далі чоловік посадив окуляри собі на ніс і зітхнув. Це був секретар нью-гарріської професіональної спілки робітників машинобудівельних заводів.

— Та не тягніть, будь ласка, а кажіть просто, чого вам треба. У нас є інші справи, — не витримав Боб Леслі.

— Кажу, кажу, — хапливо почав чоловік. — От уже й кажу. Становище в нас стає кепське, так би мовити. Дуже кепське.

— Та ви про що саме? — перепитав Майк Тізман.

— Та про ваше ж становище. У зв’язку з роботарями.

Чоловік у синіх окулярах промовляв лагідно, переконливо, намагаючись вкласти в свої слова всю душу.

— Вже прочули? — гірко усміхнувся Боб.

— Як же, як же, прочули, — наче зрадів чоловік у синіх окулярах. — Ідуть роботарі, через кілька днів, якщо не годин, їх і до роботи поставлять. Отже, чи не варто, так би мовити, згодитися на наше посередництво з компанією Говерса? Знаєте, вони на дещо згоджуються, не на всі вимоги, звичайно, а на деякі все ж таки згоджуються. Чи не варт обміркувати, так би мовити? Бо, знаєте, роботарі, це — овва, яка штука! Поставлять їх до верстатів, і ніяких штрейкбрехерів не треба. Слово честі, прямо не треба. Що ж тоді вам робити? Що ви скажете робітникам, масі?

Усі мовчали, але по-різному. Майк Тізман слухав секретаря з якимсь жахом. Тім слухав так, наче його дедалі більше дратував цей солоденький лагідний голос. Боб Леслі — а за ним і решта членів страйкового комітету, — слухали, стиснувши кулаки, ніби стримуючи себе, щоб не кинутись на цю огидну, чистеньку, акуратну постать.

— Отже, давайте обміркуємо, — вів далі чолов’яга в окулярах, — краще-бо вам піти на деякі, так