Леобург - Ірина Грабовська
— Пан поліцмейстер поставив гарне питання, Беа,— кивнув Данило.— Про твої далеко не родинні стосунки з Феліксом знали майже всі в цьому будинку. І те, що він раптово вирішив перервати це, цілком могло спровокувати тебе на вбивство.
— Так! — вигукнув Альберт і всім тілом гойднувся вперед, ніби хотів затулити сестру.— Але це не означає, що Беата вбила дядечка!
Данило поглянув на Агнесу: вона вже пів хвилини занепокоєно роздивлялася його обличчя. Звісно, вона нічого не розуміла. Вчора ввечері вони обговорили те, що він говоритиме, і разом написали листа Бридж-Паркерові, але Данило не встиг розповісти їй, про що вони з Лейлою здогадалися останньої миті. Данило повільно перевів погляд на Альберта, який досі очікував його відповіді після своєї відчайдушної тиради.
— Звісно, не означає. Бо його вбив ти.
Всі завмерли. Данило не зводив погляду з обличчя свого «кузена». Альберт вибалушив очі й теж незмигно дивився на нього. Беата й Юліана втиснулися в спинку дивана. Першим отямився Тео.
— Едеку,— видихнув він з ледь помітною усмішкою,— але ж цього не може бути! Альберт? Це ж повна дурня! Як тобі таке спало на думку?
— Справді, Едварде, це вже переходить будь-які межі! — заверещала Юліана.— Вам подобається паплюжити імена родичів?
Данило відчував кожен удар свого серця, наче перед вирішальним забігом. Здається, Агнеса була єдиною в усьому будинку, хто ще не дивився на нього, як на божевільного.
— Це нахабна брехня! — вигукнув Альберт, і в його голосі забриніли сльози.— Я не чекав такого підступу від вас, кузене!
Він затулив обличчя руками, мати співчутливо гладила його волосся.
— Та як же... та що ж...— продовжував схлипувати Альберт.— Я ж так любив дядечка! А моя сестра? Як я міг би так вчинити з Агнесою — це ж божевілля!
Агнеса опустила погляд долі й тихо промовила:
— Мені складно в це повірити так само, як і вам, але я розумію хід думок Едварда,— вона обернулася до брата.— Ти завжди нарікав, що тобі бракувало батькової уваги, Альберте. Як і Беаті. Тепер я розумію, що ви заздрили, бо я народилася перша й мала успадкувати його місце в Раді. Адже я змалечку почувалася чужою у вашому товаристві. Але, повірте, мені дуже шкода, що так вийшло. Я люблю вас обох однаково.
— А от Альберт понад усе любить себе. А ще — цей будинок, Агнесо,— промовив Данило й звернув крижаний погляд на свого «кузена».— Саме тому ти почав плести всю цю інтригу.
— Та ну, Едеку! — Тео відкинувся на спинку крісла.— Поглянь на цього шмаркача! Воно же ще зовсім мале, звідки стільки підступності?
Бридж-Паркер задумливо тер підборіддя й мовчав.
— У тім-то й річ, Тео,— відповів Данило.— Альберта ніхто не сприймав дорослим і розумним — ані батько, ані дядько, ані ми з тобою, ба навіть сестри. Пам’ятаєте, як він почав розмову про неминучу війну між Австро-Боснійською Імперією та Росією? Хто послухав його? Всі лише посміялися. Проте Альберт говорив цілком серйозно.
Юліана затремтіла від гніву, її обличчя викривила гримаса презирства.
— Едварде, я прошу припинити ваші порожні звинувачення! Ваші припущення просто жалюгідні — мій син не міг застрелити Фелікса! Він ніколи не тримав зброї в руках, я забороняла йому це! Він просто не вміє стріляти...
— ...але без вагань убив скаженого пса, що кинувся на Беату тоді, на терасі,— додав Данило.
— Це була випадковість! — вигукнув Альберт, розмазуючи сльози по обличчю.— Ви ж були там! Я просто тримав револьвер у руках і вистрілив від переляку!
Тео повільно обернувся до нього. Його щелепи були міцно стиснуті, на щоках заграли жовна.
— Однак поцілив ти відмінно. Просто межи очі.
— А Фелікс у той вечір був п’яний,— зауважив Данило.— Вистрелити в нього — не таке вже й складне завдання.
Очі Тео налилися кров’ю, він пропалював поглядом напівживого кузена.
— Він каже правду?
— Тео! Це не я! Він усе вигадав! — заверещав Альберт, відчайдушно мотаючи головою.
— Це ти стріляв у мого батька, щеня?! — Тео рвучко схопився з місця, схопив кузена за барки й одним рухом підняв над кріслом. Рука Тео ковзнула до пояса, і Бридж-Паркер, помітивши руків’я револьвера, що стирчало з-під поли піджака, схвильовано вигукнув:
— Пане Яблонський, ще один рух — і я накажу вивести вас звідси під вартою!
Але той уже не чув його.
— Ти жалюгідний, кволий вишкребок! — заревів Тео.— Я весь цей час жив у одному будинку з убивцею мого батька, я дозволив поліції заарештувати Агнесу, а ти...
В його руці миттєво опинився револьвер. Юліана несамовито заверещала й учепилася в зап’ясток Тео. Беата втиснулася в крісло й посіріла від жаху. Клацнув курок. Поліціянти досі зволікали, й іншого вибору не лишалося — Данило кинувся на свого «брата» зі спини й схопив за правий лікоть. Зупинити Тео було так само складно, як розлюченого бізона. Вони разом повалилися на підлогу. Револьвер випав з руки, дзвінко брязнувши.
— Cholera![35] Едеку... пусти мене... Я маю розквитатися з ним за все...— сичав Тео, і тут нарешті прокинулися двоє поліціянтів, які чергували біля входу.
— Лейтенанте! — крикнув Бридж-Паркер.— Негайно виведіть пана Яблонського з кімнати!
Вони насилу витягли Тео з вітальні в коридор, але звідти досі чулася добірна лайка й прокльони.
Кілька хвилин у кімнаті панувала тиша, поки всі відсапувалися після того, що відбулося. Данило смикнув поли піджака й підійшов до столу, де лежала тека з документами, що їх йому вночі принесла Лейла. Він дістав кілька аркушів з історії маєтку Яблонських.
— Отже, коли я виявив архів, то читав поквапом і не одразу зрозумів, у чому справа,— сказав Данило.— Але вчора вночі я здогадався, що саме збентежило мене. Ось: «І щоб уникнути розбіжностей і суперечок поміж членами родини, за заповітом засновника Августа Тадеуша Яблонського будівля передається від батька до сина або до іншого спадкоємця чоловічої статі, який іменуватиметься далі істинним спадкоємцем. За відсутності такого, будинок передається в тимчасову власність міста, зі збереженням права інших членів родини Яблонських мешкати в ньому. Якщо ж рід урветься або жоден зі спадкоємців будинку з роду Яблонських не відповідатиме званню істинного, будинок належить передати в постійну міську власність».
Данило закінчив читати, віддав папірець Бридж-Паркерові й поглянув на кузена.
— Єдиним «істинним спадкоємцем» був ти, Альберте. І по смерті
