Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
Дістатися до люка було нелегко — він знаходився в нижній частині корпусу ракети, тобто більш як за чотири метри над поверхнею планети. З металевих уламків нашвидку збудували риштування; автомат зварив незграбний, але міцний поміст, при світлі ліхтариків та прожектора почали оглядати люк.
Небо на сході посіріло, заграви вже не було видно, зорі повільно блідли, й по плитах керамітової обшивки корпусу стікали великі краплі роси.
— Цікаво, — сказав Фізик, — механізм справний, кришка наче новенька й має тільки один невеличкий дефектне відкривається.
— Я не люблю чудес, — підтримав його Кібернетик, ударивши ручкою напилка по металу.
Інженер не сказав ні слова. Він ледве стримував свою лють.
— Стійте, — озвався раптом Координатор, — а може, спробуємо давнім, випробуваним поколіннями методом?. — І підняв восьмикілограмовий молот, який лежав біля його ніг на риштуванні.
— Можна обстукати край люка, але тільки раз, — хвилину повагавшись, погодився Інженер. Він не любив подібних «методів».
Координатор скоса позирнув на чорний автомат, який кутастою статуєю вимальовувався в сірому світлі світанку й підтримував грудьми поміст, зважив у руках молот, не дуже сильно розмахнувся і вдарив. Він бив рівномірно, раз за разом, броня відповідала густим, коротким звуком, кожен удар лягав на кілька сантиметрів далі, йому незручно було бити знизу вгору, але іншого виходу в нього не було. Нараз у серії розмірених звуків щось змінилося — з’явився новий, басовитий стогін, немовби під ними відгукнувся самий грунт. Молот повис у Координаторових руках. Угорі почувся протяжний, наростаючий свист, потім тупий гуркіт, риштування конвульсивно задрижало.
— Вниз! — крикнув Фізик.
Усіх наче вітром здуло з риштування; автомат навіть не поворухнувся. Надворі вже майже розвиднилося. Рівнина й небо були попелястого кольору. Новий буркотливий стогін, пронизливий свист, здавалося, накриває людей, — усе ще стоячи під захистом величезного корпусу ракети, вони інстинктивно зіщулилися, втягнули голови в плечі. За кількасот метрів від них грунт злетів вертикальним гейзером, але супровідний звук виявився на диво слабким і приглушеним.
Люди кинулися до тунелю. Автомат подався слідом за ними. Координатор й Інженер затрималися під захистом бруствера. Весь обрій на сході ревів глибинними громами, гуркіт котився рівниною, свист дужчав, набирав сили, і в ньому вже не можна було розрізнити окремих нот, небо співало органом, здавалося, зграї невидимих надзвукових літаків пікірували просто на них, усе передпілля вибухало короткими бризками піску, грунту, фонтани здавалися майже чорними на свинцевому тлі неба, поверхня раз за разом здригалася, з бруствера скочувалися дрібні грудочки й падали на дно тунелю.
— Цілком нормальна цивілізація, — долинув до них Фізиків голос із глибини тунелю. — Правда ж?
— Весь час то перельоти, то недольоти, — промимрив Інженер.
Координатор його не почув, бо повітря вило без упину, фонтани піску бризкали навсібіч, проте до ракети не наближалися. Інженер і Координатор, занурені по плечі в грунт, постояли так кілька довгих хвилин, однак нічого не змінилося. Громові перекоти на обрії злилися в один протяжний, басовитий, майже незмінний гуркіт, але вибухів більше не було чути: снаряди лягали майже безгучно, грунт, викинутий вибухом, повільно опадав. Нарешті зовсім розвиднилося, й Інженер з Координатором виразно побачили в точках попадань невеличкі горбики, схожі на кротовини.
— Принесіть бінокль! — гукнув Координатор у тунель.
Через хвилину він уже тримав бінокль у руках. Нічого не казав Інженерові, тільки щораз дужче дивувався. Спершу він думав, що артилерія тільки пристрілюється, але снаряди весь час лягали на однаковій відстані. Він водив біноклем довкола й бачив з усіх боків фонтани вибухів — то ближче, то далі, однак жоден із них не наблизився до ракети навіть на двісті метрів.
— Ну що там?! Не атомні, га?! — долинув до нього приглушений крик із тунелю.
— Ні! Спокійно! — відповів він, напружуючи голос. Інженер нахилився майже до самого вуха;
— Бачиш? Весь час промахи!!
— Бачу!!
— Нас оточують з усіх боків!!!
Координатор знову кивнув головою. Тепер Інженер розглядав у бінокль передпілля.
Ось-ось мало зійти сонце. Небо, бліде, наче вимите, наливалося водянистою блакиттю. На рівнині ніщо не ворушилося, крім плюмажів попадань, які кущистим кільцем, що миттю розсипалося й відразу ж виникало знову, ніби химерний миготливий живопліт, оточували ракету і пагорб, у якому вона стирчала.
Координатор раптом відважився і виповз із тунелю, трьома стрибками опинився на вершині пагорба й, упавши ниць, глянув у протилежний від тунелю бік. Картина була така сама: видовжена дуга попадань виростала кущами димучих вибухів.
Хтось гучно гепнувся поруч нього на висохлий грунт. Це був Інженер. Вони лежали бік у бік, спостерігаючи за тим, що діялося довкола, і вже майже не чули невпинного грому, який накочувався залізними хвилями з боку обрію, іноді немовби віддаляючись — звук відносило вітром, котрий розбудили перші промені сонця.
— Це зовсім не промахи! — крикнув Інженер.
— А що?!
— Не знаю. Почекаємо…
— Вертаймось у ракету!
Вони збігли схилом униз; хоч снаряди й не падали близько, однак бігти під супровід їхнього пронизливого виття й свисту було не дуже приємно. Один за одним вони зістрибнути в тунель і, залишивши в ньому автомат, самі подалися всередину корабля, покликавши з собою товаришів. До бібліотеки, куди вони увійшли, гуркіт долинав слабо, навіть здригання грунту майже не відчувалося.
— Як це зрозуміти? Вони хочуть так нас і тримати? Заморити голодом? — здивовано запитав Фізик, коли вони розповіли про все, що встигли побачити.
— Чорти їх батька знають. Я дуже хотів би побачити зблизька такий снаряд, — сказав Інженер. — Якщо вони зроблять перерву, варто було б збігати.
— Автомат збігає, — холодно відповів Координатор.
— Автомат?! — майже простогнав Кібернетик.
— Нічого з ним не станеться, не бійся.
Вони відчули дуже слабке, але все ж не таке, як раніше, здригання корпусу й перезирнулися.
— Влучили! — крикнув Хімік, підхоплюючись із місця.
