Господиня - Стефані Маєр
— Тут нас точно не знайдуть, — мовила я і сіла на землю, схрестивши ноги. — А як же робота?
— Ти забагато працюєш, Вандо. Тільки ти не береш вихідних.
— Так у мене завжди є чим зайняти руки, — буркнула я.
— Сьогодні у всіх вихідний, відпочинь і ти.
Я з цікавістю подивилася на Іяна. Сонячне світло, відбиваючись од дзеркал, просочувалося крізь стебла й смугами падало на Іянове обличчя, яке стало смугастим як зебра. Проте навіть тіні й болото на блідому обличчі не приховали втоми.
— Ти, мабуть, добре потрудився.
Іян примружив очі.
— А зараз відпочиваю.
— Джеймі так і не розповів мені, що тут діється, — пробурмотіла я.
— І я не розповім, — зітхнув він. — Тобі й не варто знати.
Я опустила очі, роздивляючись темно-буру землю, а в нутрі моєму все стиснулося. Нічого не відати — хіба може бути щось гірше? Я спробувала уявити — і не змогла. А зрештою, може, мені бракує уяви.
— Це несправедливо, — мовив Іян, помовчавши, — я-бо не можу відповісти на твоє запитання, але сам хотів би дещо запитати. Можна?
Я радо погодилася:
— Давай.
Він заговорив не зразу, тому я підвела погляд — чого він вагається? Тепер він опустив очі й роздивлявся брудні смуги на долонях.
— Я знаю, що ти не вмієш брехати. Вже переконався, — сказав він тихо. — Хай що ти відповіси, я тобі повірю.
Я мовчки чекала, а він і далі вивчав болото на своїх руках.
— Спочатку я не купився на Джебову теорію, але вони з Доком переконані, що… Вандо! — мовив він і зазирнув мені в очі.— Вона досі тут? Дівчина, в чиєму тілі ти перебуваєш?
Це вже не таємниця: і Джеймі, і Джеб знають правду. Та й яка різниця? Я довірю Іяну — він не вибовкає і не поставить під загрозу моє життя.
— Так, — відповіла я. — Мелані досі тут.
Він повільно кивнув.
— І як воно? Тобі? Їй?
— Це… складно для нас обох. Спочатку я була ладна зробити що завгодно, тільки б вона зникла, як мала. А тепер… тепер я до неї звикла, — я сухо всміхнулася. — Іноді приємно мати товариство. Їй важче. Вона немовби в’язень. Замкнена у моїй свідомості. Однак вона надає перевагу ув’язненню перед небуттям.
— Я й не знав, що є вибір.
— Спочатку не було. Поки люди не зрозуміли, що й до чого, і не почати опиратися. Знання — ось у чому ключ. Якщо людину заскочити зненацька, вона не опирається.
— А якби зловили мене?
Я оцінила гнівний вираз на Іяновому обличчі — вогонь у ясних очах.
— Сумніваюся, що ти би зник. От тільки тепер усе змінилося. Дорослих більше не використовують як носіїв. Забагато проблем… — я ледь помітно посміхнулася. — От як зі мною — обм’якла, почала симпатизувати своїй господині, збилася зі шляху…
Іян довго обмірковував почуте, іноді позираючи на моє обличчя, іноді на стебла кукурудзи, іноді в нікуди.
— Тоді що б зробили зі мною, якби зловили? — запитав він зрештою.
— Гадаю, втілення б усе одно провели. Спробували б отримати інформацію. Можливо, підсадили б у тебе шукача.
Він здригнувся.
— Але тебе б як носія не використовували. Незалежно від отриманої інформації, тебе б… утилізували.
Було важко вимовляти останнє слово. Мене від нього нудило. Дивно — зазвичай мені ставало зле від того, що чинять люди. Зрештою, я ще жодного разу, на жодній планеті, не оцінювала наших учинків із погляду носія. Якщо тіло функціонувало неправильно, його негайно і безболісно знищували — як поламану машину. Який сенс його зберігати? Іноді тіло визнавали недієздатним через деякі особливості психіки: небезпечні пристрасті, схильність до насилля — те, що не можна було зцілити і що робить тіло небезпечним для оточення. І, звісно, в тих випадках, коли розум був занадто сильним і його неможливо було стерти. Ця аномалія притаманна планеті Земля.
Непоборність духу як недолік — бридкість ідеї ніколи не спадала мені на думку, поки я не прочитала її в Іянових очах.
— А якщо зловлять тебе? — запитав Іян.
— Якщо зрозуміють, ким я була… якщо мене досі шукають… — я подумала про шукачку й затремтіла. — Витягнуть мене й помістять в іншого носія. В когось юного, поступливого. І сподіватимуться, що я знову зможу стати собою. Можливо, навіть пошлють мене на іншу планету — подалі від поганого впливу.
— І ти знову станеш собою?
Наші погляди схрестилися.
— Я — це я. І я не розчинилась у Мелані. Хай я буду ведмедем чи квіткою, все одно почуватимуся так само.
— І тебе не утилізують?
— Я ж душа. У нас не існує смертної кари. У нас узагалі немає покарань. Хай що зі мною зроблять, це буде заради