Господиня - Стефані Маєр

Я витріщалася в темряву, намагаючись здогадатися, що саме приховував від мене Джеймі, коли раптом у кінці коридору краєм ока зауважила світло — тьмяне, проте легко помітне в темряві печери.

— Ш-ш-ш, — видихнула я. — Хтось іде. Швидше ховайся за коробки.

Джеймі зиркнув на жовтувате світло, яке щосекунди ставало дедалі яскравішим. Я прислухалася, але кроків не почула.

— Я не збираюсь ховатися, — прошепотів Джеймі.— Стань за мною, Вандо.

— Ні!

— Джеймі! — погукав Джаред. — Я знаю, що ти тут!

Мої ноги немов приросли до землі. Ну чому, чому прийшов саме Джаред? Джеймі було б набагато легше, якби мене вбив Кайл.

— Забирайся! — гаркнув Джеймі у відповідь.

Жовтувате світло наблизилося й перетворилося на велику пляму на стіні.

З-за рогу вийшов Джаред із ліхтарем у руці — промінь світла ковзав туди-сюди по кам’яній долівці. Джаред помився й одягнув вицвілу червона сорочку, яку я одразу ж упізнала, — вона кілька тижнів висіла в кімнаті, і я до неї звикла. Джаредове обличчя також було мені добре знайоме — на ньому був той самий вираз, що й тоді, коли я вперше тут з’явилася.

Промінь ліхтаря осліпив мене; я була певна, що світло відбилося від срібла в моїх очах, бо Джеймі здригнувся — легесенько, а тоді напружився ще рішучіше.

— Відійди від цієї істоти! — загарчав Джаред.

— Заткнися! — вереснув Джеймі у відповідь. — Ти її не знаєш! Облиш її!

Він чіплявся за мене, а я намагалась вивільнитися.

Джаред біг, мов роздрочений бик. Він ухопив Джеймі за комір і потягнув геть від мене. Не відпускаючи сорочки, він трусив Джеймі й верещав:

— Бовдур! Хіба не бачиш, що вона тебе використовує?

Інстинктивно я загородила Джеймі собою. Як я й сподівалася, моє втручання змусило Джареда відпустити хлопця. Решта не мала ніякого значення: ні його знайомий аромат, ні обриси мужніх грудей під сорочкою — пальці ще пам’ятали дотик…

— Не займай Джеймі,— сказала я, вперше бажаючи стати такою, як Мелані: щоб руки були дужі, а голос твердий.

Джаред смикнув мене за зап’ястя і жбурнув об стіну, подалі від Джеймі. Від наглого удару мені перехопило подих. Я вдарилась об стіну і впала на землю, з тріскотом приземляючись на коробки і роздираючи плівку.

У голові калатало, а я, неприродно вигнувшись, лежала на коробках. Перед очима миготіли дивні вогники.

— Боягуз! — вереснув Джеймі до Джареда. — Та вона радше помре, ніж ударить когось! Коли ви нарешті від неї відчепитеся?

Коробки зсунулися, і долоня Джеймі лягла мені на руку.

— Вандо! З тобою все гаразд, Вандо?

— Так, усе добре, — кашлянула я попри калатання в голові. Мабуть, Джаред впустив ліхтар — в його світлі я побачила над собою занепокоєне обличчя Джеймі.— Іди, Джеймі,— прошепотіла я. — Біжи.

Джеймі яро замотав головою.

— Відійди від неї! — не вгавав Джаред.

Джаред схопив хлопця за плечі й поставив на ноги. Коробки змістилися і лавиною посипалися на мене. Я відкотилася, затуляючи голову руками. Важкий ящик ударив мене поміж лопаток, і я зойкнула від болю.

— Їй боляче! — волав Джеймі.

А тоді почувся різкий хруст, і хтось охнув.

Я силкувалася вилізти з-під коробок, нестямно спираючись на лікті.

Джаред тримався за ніс, а по його губах стікала темна рідина. Очі були розширені від подиву. Джеймі стояв навпроти, стиснувши руки в кулаки, а обличчя його було перекошене від злості.

Та злісна гримаса поволі сповзла, і на її місце прийшов біль — біль зради такий глибокий, що міг би посперечатися з виразом обличчя Джареда, коли той побачив мене на кухні.

— Ти зовсім не такий, як я думав, — прошепотів Джеймі. Він дивився на Джареда так, ніби той неймовірно далеко, ніби їх розділяє стіна, і Джеймі поцейбіч — зовсім сам.

Очі Джеймі набрякли сльозами, і він відвернувся, соромлячись своєї слабкості перед Джаредом. Стрімким непевним кроком він пішов геть.

«Принаймні ми спробували», — подумала Мелані сумовито. Її серце краялося за Джеймі, і все-таки вона хотіла, щоб я перевела очі на обличчя Джареда. І я скорилася.

Джаред не дивився на мене. Він дивився в темряву, в якій зник Джеймі, і досі тримався за ніс.

— Чорт забирай! — вилаявся він зненацька. — Джеймі! Повернись!

Тиша.

Джаред кинув на мене ще один нищівний погляд — і я відсахнулася, хоча його лють, здається, вщухла, — а тоді схопив ліхтар і кинувся навздогін за Джеймі, копнувши геть із дороги коробку.

— Пробач мене, о’кей? Не плач, малий! — вигукуючи сердиті вибачення, він завернув за ріг, я лишилася лежати в темряві.

Якийсь час я просто дихала. Зосередилася на повітрі в легенях: вдих, видих, вдих… Поволі відновивши дихання, я почала підводитися з землі. Кілька секунд знадобилося, щоб повернути собі контроль над ногами, і все одно вони тремтіли й підкошувалися, тож я притулилася до стіни і з’їхала на землю — на свій мішок із рисом. Я впала на «подушку» і спробувала оцінити своє становище.

Все