Веселка тяжіння - Томас Пінчон

Зате лорд Блатерард Осмо нарешті зміг цілковито присвятити себе Нові Пазару. На початку 1939-го його знайшли в будинку Однієї Віконтеси, у ванні, заповненій пудингом з тапіоки, у якому він загадковим чином утопився. Дехто вбачав у цій події руку Фірми. Минули місяці, почалася Друга світова війна, минули роки, а про Нові Пазар не було жодної звістки. Пірат Прентіс врятував Європу від Балканського Армагеддону, про який мріяли старі дідугани, умліваючи у своїх ліжках перед його величчю, — хоча від Другої світової, звичайно, не вберіг. Однак до того часу Фірма дозволяла Піратові лише крихітні гомеопатичні дози миру — саме стільки, щоб тримати його укріплення у формі, але недостатньо, аби втруїти.

□□□□□□□

Тедді Блоут на обідній перерві, хоча обід сьогодні — тьху, розкислий банановий сандвіч у провощеному папері, його Тедді спакував у стильний ранець з кенгурячої шкури і приткнув між усяким причандаллям — мініатюрною шпигунською фотокамерою, слоїком мастики для вусів, бляшанки лакричних, ментолових і перцевих «Пастилок для пом’якшення голосу», сонячними окулярами в золотій оправі у стилі генерала МакАртура, парою гребінців, кожен у формі палаючого меча ВГСЕС[22], які мама замовила йому у «Ґаррарда», а сам Блоут вважає вишуканими.

Цього мрячного зимового дня його мета — сіра кам’яна садиба, ані досить велика, ані достатньо історична, щоб фігурувати у довідниках, розташована трохи в глибині — її не видно з Ґроувнер-сквер, дещо обіч офіційно натоптаних столичних маршрутів війни та коридорів влади. Ледь замовкнуть друкарські машинки (о 8:20 та в інші містичні години), якщо в небі не літають американські бомбардувальники, а на Оксфорд-стрит ущухне вуличний рух, іззовні долинає цвірінькання зимових пташок, що діловито юрмляться біля розвішаних дівчатами годівничок.

Плитняк слизький від туману. Настав понурий, важкий, зголоднілий за тютюном, болиголовний, гастритний полудень, а мільйони бюрократів старанно проєктують смерть, багато з них уже приклалися до другої-третьої пінти чи хайболу, породжуючи своєрідну ауру відчаю. Але Блоут, заходячи в обкладені мішками з піском двері (о так, тимчасові піраміди, зведені задля втіхи нащадків допитливих богів), нічого цього відчути не може: він надто зайнятий пошуком можливих відмовок на випадок, якщо його заскочать, ну, не те, щоб таке точно сталося, самі розумієте…

Приязна дівчина в окулярах із ЖДК[23] за головною стійкою жує ґумку і помахом руки відсилає його сходами нагору. Впрілі суконні ад’ютанти дорогою на штабні наради, у вбиральні, по годині-другій добрячої випивки, кивають на ходу, взагалі не бачачи Блоута, всі його знають, він приятель того, як-там-його, однокурсника з Оксфорду, того лейтенанта, що працює на АХТУНҐ…

Стара будівля поділена на окремі гетто для військових бюрократів. АХТУНҐ — це Адміністрація хіміко-технічного управління німецьких ґрунтів. Прокурений паперовий гадючник, наразі практично порожній, чорні друкарські машинки вивищуються, мов надгробки. На підлозі — зашмульганий лінолеум, вікон нема, електричне світло жовте, дешеве, безжальне. Блоут зазирає до кабінету, відведеного його давньому приятелеві по коледжу Ісуса, лейтенантові Оліверу «Алюру» Макер-Маффіку. Нікого нема. Алюр і Янкі на обіді. Гаразд. Отже, виймай стару камеру, вмикай гнучку лампу, наводь рефлектор осюди…

Подібні закапелки, либонь, розкидано по всьому ЄТВД[24] — три замурзані обшарпано-кремові стінки з фіброліту, а стелі катма. Алюр ділить її зі своїм американським колегою — лейтенантом Тайроном Слотропом. Їхні столи стоять під прямим кутом один до одного, тож поглядами колеги не зустрічаються, хіба незграбно крутнувшись градусів так на 90. Стіл Алюра чистий, а на Слотроповому страшенний безлад, його не розчищали до первісного дерева стільниці з 1942 року. Бюрократична смегма, що осідала на дно шарами, складається з мільйонів червоних і рудих крихт ґумки для стирання, стружки від олівців, засохлих плям чаю або кави, слідів цукру та «Домашнього молока», маси тютюнового попелу, найтонших чорних пилинок зі стрічки друкарської машинки, застарілого бібліотечного клейстеру, зламаних і викришених на пудру піґулок аспірину. Вище лежить пласт канцелярських скріпок, камінців від «зіппо», ґумок, дротяних скобок, недопалків і зім’ятих сигаретних пачок, загублених сірників, шпильок і кнопок, пер від ручок, олівцевих недописків усіх кольорів, включаючи дефіцитні геліотроп та умбру, дерев’яних кавних ложечок, пастилок для горла «Рудий берест» від «Thayer», які надсилає Слотропу його мама Наллін аж із Массачусетсу, обривків клейкої стрічки, мотузки, шматочків крейди… а понад цим — шар забутих меморандумів, порожніх продовольчих книжок кольору буйволової шкіри, телефонних номерів, листів, залишених без відповіді, подертих клаптів копірки, нашкрябаних акордів для гавайської гітари до десятка пісеньок, включно з «Джонні-Пундик знайшов собі троянду в Ірландії[25]» («У нього справді є досить вдалі аранжування, — каже Алюр. — Щось на кшталт американського Джорджа Формбі[26], якщо можеш таке уявити», — але Блоут вирішує, що ліпше не уявляти), порожнього флакона з-під тоніка для волосся «Кремль[27]», окремих пазлів із зображенням бурштинового лівого ока ваймаранера[28], зелених оксамитових складок вечірньої сукні, сланцево-блакитних прожилків далекої хмарки, помаранчевого німбу вибуху (а може, заходу сонця), заклепок в обшивці «Летючої фортеці», пін-ап дівчини з надутими губками і частиною рожевого стегна… кілька старих тижневих звітів управління розвідки, закручена штопором струна гавайської гітари, коробка від клейких різнобарвних паперових зірочок, частини ліхтарика, кришка від крему для взуття «Самородок», у якій Слотроп час від час досліджує своє нечітке мідне зображення, хтозна скільки довідників з бібліотеки АХТУНҐа, що далі по коридору, словник технічних термінів німецької мови, Особливі вказівки МЗС або Міський план і, якщо тільки не позичили чи не викинули, то «Н’юз оф зе Ворлд» також десь там є — Слотроп любить читати.

До стіни біля столу Слотропа пришпилена карта Лондона, саме її досліджує і фотографує маленькою камерою Блоут. Речовий мішок відкритий, і кімнатка поступово заповнюється запахом стиглих бананів. Може, запалити недопалок, щоб перебити цей запах? повітря майже не рухається, вони здогадаються, що тут хтось був. Робить чотири кадри, клац-цок-клац, ого, який спритний, щойно хтось поткне сюди свого носа, він одразу кине камеру у мішок, а там банановий сандвіч пом’якшить — і зрадливий звук, і шкідливі для камери перенавантаження.

Шкода лишень, що той, хто фінансує цю маленьку капость, не розщедрився на кольорову плівку. Може, воно б і виглядало трохи інакше, міркує Блоут, хоча нема кого й спитати. Зірочки, наклеєні на карту Слотропа, охоплюють увесь можливий спектр, починаючи зі сріблястої (підписаної «Дарлін»), яка ділить сузір’я з Ґлейдіс, зеленою, і Кетрін, золотою, потім через Еліс, Делорес, Ширлі, дві Саллі — вони тут здебільшого