Валеріан та місто тисячі планет - Крісті Голден

І опинилася на Великому базарі, де вже був Валеріан.

Великий базар приголомшував Валеріана своїми розмірами. Йому важко було в’явити, що хтось тут може тримати увагу в фокусі так довго, щоб щось купити. Базар заповнював собою широчезний простір і вміщав майже мільйон прилавків і мільйони товарів. Валеріан стояв на головній вулиці базару, освітленій сонцем, але досить було кинути швидкий погляд довкола, щоб побачити не лише міріади лавок, а й численні рівні тих лавок. З одного боку повз нього зі свистом пронісся ліфт, везучи сяючих від щастя покупців до нових видовищ.

У повітрі лунала какофонія вигуків чужинців усіх видів, що пропонували товари, існування яких було важко навіть уявити. Під різьбленою кам’яною аркою блідий гуманоїд з довгастою головою продавав маленькі хмарки, прив’язані невеликими мотузковими ласо. Коли Валеріан проходив попри них, в одній із хмарок почала збиратися буря.

Великий на зріст блакитного кольору чужинець із крихітними вічками на широких стебельцях стояв, одягнений у майже земний одяг, до якого було прикріплено незліченну кількість ґудзиків. Вся його лавка насправді складалася лише з ґудзиків, і коли Валеріан пройшов повз неї, крамар привітав його помахом руки й показав невеличкий ґудзик, на якому було зображено Землю. Валеріан відчув, як щось несподівано клацнуло в нього всередині. Більшу частину молодості він провів на Землі, але не був на ній вже багато років. Якщо він і вважав своїм домом якесь місце, то це був «Інтрудер».

— Моноліти! — прокричав приземкуватий чужинець увишки з метр, з очима завбільшки з Валеріанів кулак обабіч голови й страшенно скуйовдженим волоссям. — Придбай в мене свій моноліт!

Валеріан насупився, коли побачив близько десятка твердих чорних прямокутників, притулених до стіни. На перший погляд наче прості шматки плит, вони дивним чином брали на себе очі. Він відчував якесь дивне тяжіння до них і навіть почав гадати про те, що станеться, якщо до них доторкнутися.

Валеріан різко крутнув головою, вивільняючись з-під цього магнетизму. На нього чекала робота.

Потік туристів поніс Валеріана до пари середнього віку, вдягненої водночас яскраво та неохайно. Їхніх облич майже не було видно під шоломами, лише з-під одного з них стирчало приголомшливе отруйно-червоне жіноче волосся. Валеріанові спало на думку, що він міг би в’явити їхню зовнішність за жестами та мовою їхніх тіл.

А також за їхньою розмовою.

— Подумай-но, любчику! — Її слова линули фонтаном, вона дрижала, передчуваючи вдале полювання. — Мільйон крамничок. Придбаймо кілька витребеньок.

— Ми вже про це говорили, — протестував чоловік. — Ти ж казала, що хочеш тільки подивитися.

— Ну, то так, але ж нам треба щось на згадку про наше перебування тут, хіба ні? — проказала вона благально.

Чоловік зітхнув:

— Нехай буде так, люба, але тільки те, що ми зможемо винести, гаразд? — Він покрутив пальцем перед нею.

— Домовились! — відповіла вона, ляснула в долоні, підскочила, збуджено заверещала й обняла свого чоловіка. Під склом візора було видно широку, щасливу чоловікову усмішку. Валеріан упіймав себе на тому, що й сам усміхається.

Фазиїт повернувсь обличчям до групи і, з легкістю задкуючи, сказав:

— Пам’ятаймо, вбудовані у ваше обладнання сенсори дають вам змогу бути вповні присутніми на Великому базарі, відчути абсолютно все. Ви можете торкатися речей, стін…

Фазиїт не побачив, як його рука лягла на здоровезний хобот продавця-чужинця з крихітними очима і двома парами рук. Однією з тих чотирьох рук він ляснув по руці Фазиїта.

— Обережно, друже!

— Ой, вибач, — промовив Фазиїт. Чужинець щось прожебонів і переклав місцями крам. У його погляді було незадоволення, сліпуче, як і товари на його столі.

Фазиїт зняв рукавичку й підняв її над головою, щоб усі бачили.

— Як я вже сказав, ви можете торкатися речей на Великому базарі, якщо вдягнули рукавички. Але якщо знімете сенсори, втратите контакт і відчуття дотику. — Він витягнув руку, і цього разу вона пройшла повністю крізь голову чужинця. Той щось роздратовано прошипів — йому явно остогиднув цей надокучливий гід людської раси.

— І тоді ви втратите шанс на знижки! Отож, не знімайте з себе обладунків!

Туристи попрямували далі вглиб базару. Фазиїт затримувався, даючи кожному певний час трохи походити й ретельніше вивчити крам на столах і килимах. Валеріан удав, ніби цікавиться старовинними меблями, які, за словами продавця, «потрібні в кожній хаті», та щойно він упевнився, що Фазиїт допомогає комусь із туристів, він відстав і змішався з натовпом.

Валеріан непомітно вислизнув у вузький провулок, звіряючи номери вулиць і продавців з побаченими на мапі. Що далі від центральної території, то більш пошарпаними ставали об’єкти нерухомості. Зникли широкі, просторі майдани зі скульптурами, фонтанами й тентами. Архітектурні форми поширювалися вгору та вниз, тобто під землю, а крамниці дедалі меншали й темнішали, допоки не стали схожими на лабіринт кролячих нір.

Валеріан квапливо спустився на сім прогонів, повернув до іншого провулка та сповільнив ходу, наближаючись до місця призначення. Крізь низку решіток над головами сюди просочувалося світло, почасти від штучного освітлення, а почасти від якихось округлих світних створінь, що плавали в повітрі та використовувались як світильники. Він пройшов повз істоту зі щупальцями, яка жонглювала майже двома десятками яскравих металевих кульок, і зрозумів, що лише кілька крамничок відділяє його від «крамниці антикваріату» Айгона Сайресса.

Валеріана трохи спантеличив вигляд крамниці. Цілком непоказна вона гляділась як і будь-яка інша крамничка з тієї тисячі, повз яку він уже пройшов. Обабіч дверей височіли невеликі колони, на вході під аркою червона завіса закривала внутрішню частину крамниці. Нічого особливого в ній не було, за винятком пари важкоозброєних кодхар-ганів, які стовбичили обабіч дверей, і піт-ґорів на повідках, що сиділи між ними.

Кодхар-гани були стрункі, трохи вищі за Валеріана. Вони мали не такий показний вигляд, як Айгон Сайресс, але їхня належність до одного виду була очевидна. Валеріан помітив у них по три пари ніздрів.

Кодхар-гани були вдягнені у темно-помаранчеві каптури, і озброєні вони були по зуби, одначе мали не надто небезпечний вигляд. Валеріан подумав, що Лорелін, імовірно, турбуючись про