Поганці теж плачуть - Сергій Бобрицький

Вони сиділи біля озера, дивлячись на рештки зруйнованого страшними ударами замку. Мовчання тривало вже кілька годин, доки один його не порушив.

– Знаєш, мені дуже шкода. Мені шкода, що я не знав усього, що треба було знати.

– Про що ти?

– Тільки наприкінці цієї війни. В одному з зруйнованих магазинчиків на Лютому провулку мій… підлеглий знайшов у розламаній схованці одну книгу. Нічого особливого. Ні захисних чарів на самій книзі. Ні вбивчих прокльонів, описаних на її сторінках. Нічого не було.

– У чому її секрет?

– Книга була про душі. Темні та світлі. Душі смертних та богів. – Його співрозмовник зацікавлено гмикнув. – Душі демонів. Ельфів, кентаврів, тролів і людей. Вони мають багато відмінностей. Книга дуже товста, як розумієш. Але одна загальна властивість все ж таки є у всіх. Душу НЕМОЖЛИВО знищити. Її можна ув'язнити, взяти в рабство, пошкодити, прирікаючи на довгі муки та болючі переродження, але не знищити… І навіть розірвана на клаптики душа завжди прагне вирватися зі своїх в'язниць, щоб возз'єднатися в єдину суть…

– Залишимо відхід у релігію, колего, – нагадав про себе його співрозмовник. – Розмови про релігії та богів змушують мої шрами дуже відчутно боліти… Що ж далі?

– Прочитавши цю книгу, я розлютився. Навіть підірвавши тіло бідолахи, що приніс її, експериментальним заклинанням і згодувавши його залишки своїм дівчаткам, я не міг заспокоїтися. Тому що нарешті зрозумів, ЩО я відчував кожного разу, коли Він знищував мій черговий горокракс.

Вона поверталася до мене. Частина за частиною. Поранена. Почорніла. Черства і настільки змучена люттю і злістю, що об неї можна порізатися... Я до кінця не хотів вірити. Але коли наша дуель закінчилася Його програшем, вона врешті-решт повернулася вся. І мене накрило... Я не бачив результатів нашої битви. – Він вказав довгими, блідими пальцями на місце, де раніше була астрономічна вежа, а зараз був лише обрубок пари метрів у висоту, зріз якого був гладким, як від лазера. – Не пам'ятав, які заклинання ми використовували. – Рука тепер вказала на рештки в минулому великого і небезпечного лісу, який зараз став гладким, як скло, полем, землею якого став незрозумілий розплавлений камінь, повсюди поцяткований зеленими та червоними прожилками. – Я нічого не пам'ятав потім. Прийшов до тями лише тоді, коли земля піді мною здригнулася від активації Біфроста і почали прибувати твої підлеглі.

– Чи варто припустити, що мені пощастило, що я не йшов у перших лавах? – Уїдливість бога була якась сумна. – Потім мені доповіли, що авангардний загін із п'ятдесяти велетнів просто перестав існувати. Відразу видно, що прийшов до тями не з тієї ноги!

Посмішка і злий, але втомлений сміх на змієподібному обличчі могли б налякати багатьох. Але не співрозмовника Темного Лорда.

– О, так. Це було швидко. Щоправда, мої дівчатка...  – Волдеморт зі щирим жалем окинув поглядом галявину біля Іви. На галявині, розірваними, замороженими, утиканими крижаними мечами лежали п'ять величезних кістяків, що належали василіскам. Плоть витончилася та майже скрізь злізла. – У цьому понівеченому магією місці тепер навіть процеси розкладання сповільнені!

– Я помітив. Адже скільки вже часу минуло, Лорде?

– Недостатньо, щоб не пам’ятати це, мов учорашній день… Десять років, Локі. Десять. Проклятих. Років.

– Не треба меланхолії, Томмі! Для людини, що під століття була втіленням зла і схаменулася лише десять років тому, ти надто м'який.

Голос Волдеморта перетворився на шипіння:

– Не збираюся слухати лекції про емоції від того, хто, як і я, прикінчив свого батька заради влади! Як жити з таким вантажем, Йотуне?!

– Набагато легше, ніж з вантажем братовбивства, Томмі, набагато легше… – Сказав Локі, а рука потяглася до пояса, на якому висів чарівний молот, що тріснув біля узголів'я.

Пальці провели по тріщині, здригнулися.

– Мйольнір теж не витримав його втрати... – Прошепотів узурпатор Асгарду.

– Я бачив вашу битву. Це було… Правда, двоє на одного Тора – не мій стиль, ну та гаразд. Але твій син зацікавив мене. Ти не подумай, але ж Світовий Змій… Тут уже, від такого екземпляра, навіть дідусь Салазар у труні закрутився…

– Так. Мій син був утіленням сили та величі. Та брат забрав його разом із собою. Хоча краще б я пішов із братом… Але що ж це я, справді, Темний Лорде?! – Схаменувся Локі. – Я ж так і не встиг висловити тобі свою подяку за вбивство тієї суки. Вона завжди мене нервувала.

– Якої саме? Котра маглівська вчена? Чи тієї, що вдягнена, наче лицар?.. – Голос Волдеморта не висловлював нічого. Чисте питання для уточнення.

– Хммм, а леді Сіф теж ти?.. Ну тоді за обох. Я, звичайно, розумію, що це було 20 років тому, і ти ще не був таким… Як зараз. Але все ж таки.

– Завжди до Ваших послуг, ваша Узурпаторська Величність.

– Ну, ти теж став Верховним магом Землі не за гарні червоні очі! Ти вбивав! Ти катував! Руйнів сім'ї! І твій останній крок до цієї посади видно звідси неозброєним поглядом.

– Локі кивнув у той бік, де поруч із величним саркофагом, у якому лежало тіло найвеличнішого з директорів Гоґвортсу, стояла статуя. Титанічний лев, що ніби закриває собою саркофаг. Лев, заввишки вісім метрів. І на величне, широке чоло цього лева перетинав шрам. Шрам у вигляді блискавки. Тільки Локі й Том Редл знали, що це не статуя.